Павло Архипович Загребельний - Безслідний Лукас

що нерви для мене — каюк! Де пропадаєш? їздив на побережжя смажитися на сонці з голими дівчатками?

— Гибію в бібліотеках. Дочитався до того, що проникнув навіть до башти Гувера.

Діл викладав на столик щось загорнуте в цупкий папір, пляшечки з пивом, фрукти.

— І тебе не впіймали там у мишоловку? — спитав він.

— Як бачиш.

— Ну, ну… Башта Гувера. Ось до чого можна дійти, припинивши тренування на цілих півроку!

— Просто в мене були там справи. Я захопився одною ідеєю, яка може виявитися грандіозною.

— Як ти сказав? Грандіозною?

— Ну, щось таке…

— А ти знаєш, до чого доводять ідеї? Чоловік валяється в ліжку, неголений, худий, як скелет, з очима голодного чорта… Тут я ось приніс свіжі гамбургери і татарські біфштекси на вибір, півдюжини чеського пільзнера, сир, банани, груші. Це тобі не зашкодить.

— Ти ж знаєш, що пиво — алкоголь.

— Це коли чоловік підтримує форму. А тобі треба втримати душу в тілі.

— Крім того, я не п’ю пільзнера, — сказав Лукас.

— А що ж ти п’єш? Це найкраще пиво на світі!

— Я звик до пітсбурзького — Айрон Сіті Бір.

— Уявляю, які то помиї! Ти можеш скинути із своїх грудей оту могильну плиту!

— Це друкарська машинка фірми «Оліветті». Класна річ! На персональний комп’ютер з прінтом я не стягнувся, доводиться клацати дідівським методом.

Діл підійшов до ліжка, піддів пальцем загнутий аркуш паперу, заправлений у машинку.

— Тридцять друга сторінка! Як я розумію, тридцять одна вже заповнена літерами.

— Як бачиш.

— Ти, здається, ніколи не відзначався балакучістю?

— Та ніби.

— А це тебе прорвало.

— Я ж сказав: у мене грандіозна ідея.

— Наприклад.

— Ідея підняття розумового потенціалу людства.

— Підняття чого? Не розчув.

— Розумового потенціалу, — терпляче повторив Лукас.

Діл обережно зняв з грудей Лукаса машинку, поставив її на підлогу, пішов до столика, сів у крісло, для Лукаса відсунув стілець, показав на нього.

— Сідай отут, їж татарський біфштекс із сирого м’яса, повертайся в стан дикості, а вже опісля… Ні, ви погляньте на цього спасителя людства! Він носить повні кишені розуму і роздає його повними жменями!

— Ти ж не вислухав мене до кінця, — сповзаючи з ліжка, ображено промовив Лукас.

— Сідай отут, їж і слухай ти мене! — загримів Діл. — Навчити розуму? Людей простіше посадовити під замок або під ракети з бомбами, підвішені над їхніми головами на тонкій волосинці, ніж навчити розуму. І взагалі, кому в Америці потрібен розум?

— А що ж тут потрібне?

— Гроші! Гроші і вісімнадцятиногі бройлери, щоб кожному громадянинові найдемократичнішого суспільства в світі дісталося соковите стегенце!

— Ти так вважаєш?

— Я знаю це краще, ніж правила баскетбольної гри!

— Але я не думав тільки про Америку.

— Про що ж ти думав, дозволь поцікавитися?

— Про все людство.

Діл нігтем великого пальця відколупнув кришечку з пляшки, смачно побулькав пивом у своєму широкому горлі, промовив із спокійною стурбованістю в голосі:

— Лак, хлопче, тобі треба продизенфікуватися. Лукас загнав міцні білі зуби в бокасту грушу,

Груша наповнила йому рот солодким густим соком. Незмога сказати хоч слово. Він покрутив головою, замукав: «М-м-м…».

— Помукати — теж годиться, — вдоволено потер руки Діл. — Попродавати витрішки, чи я там знаю… А тоді притулитися до теплої дівчинки.

Лукас закрутив головою ще енергійніше.

— Знаю, знаю, — заспокоїв його Діл. — Ти не хочеш розтрачувати енергію на дівчат. Але можна й не тратити. Для цього тільки слід знайти байдужу дівчину.

Лукас нарешті зміг заговорити.

— Як-то — байдужу? — здивувався він.

— Дуже просто: щоб ти для неї — як холодильник для ескімоса.

— Мені не хочеться — навіть холодильником.

Діл підвівся з крісла, спробував походити по кімнаті, але тіснява була така, що не дуже розженешся.

— Слухай, Лак, — нахилився він над машинкою, — а чому ти пишеш на жовтому папері? Як у тебе щодо буддизму і взагалі всього, що жовте?

— Просто приємніше для ока.

— Відповідь у нормі. А то я вже подумав… Щодо мене, то мені більше подобається рожевий колір. Не папір, бо яке в мене писання. А ось так собі подивитися на рожеве — і ніби ти в дитинстві. У мене чорний пудель, і коли я веду його погуляти, а він висолоплює рожевого язика, — приємність екстра-класу!

— Ти не боїшся панькатись з чорним пуделем? — несподівано спитав Лукас.

— Чому б я мав боятися?

— Бо чорний пудель скуповує душі. Звичайно, в тих, хто хоче продати їх добровільно.

— Ну, ну, — забираючи свою випорожнену сумку, позадкував до дверей Діл. — Тепер я побачив, що ти остаточно розтренований. Треба поговорити з лікарями, щоб вони вже кінчали з цим. Без гострих вражень ти пропадеш. Нудьга з’їдає чоловіка зсередини так само, як кислота — акумуляторну батарею, яка стоїть без діла. До речі, ти вже придбав машину?

— Я ж казав, що немає грошей, — мляво усміхнувся Лукас.

— Ну, гроші в тебе будуть! — запевнив його Діл. — Гроші рано чи пізно в тебе будуть, і великі гроші — це точно! їм від тебе просто нікуди діватися, запам’ятай моє слово!

7

Грошей у Лукаса не було й далі, а от з Пат він познайомився. Щоправда, це сталося, коли вчився вже на четвертому курсі.

Свій божевільний рефератик він-таки дописав і після довгих вагань наважився показати професорові Джонсу.

Професор покликав його до свого котеджу, посадовив на дивані,