Олександр Романович Бєляєв - Мертва голова

class="book">— Схоже на те, що він розучився говорити, — зауважив Сабатьє.

— Що ж, спробуємо навчити його. Цікаво, якою мовою він говорив, перш ніж його язик заіржавів, — відповів Джон.

І вони посилено зайнялися «чисткою іржі» мови старика. По черзі називали по-французькому, по-англійському і по-португальському різні предмети, показуючи на них: стіл, рука, голова, ніж. дерево.

Господар зрозумів їх намір і, здавалося, дуже зацікавився. Англійські і португальські слова, мабуть, не доходили до свідомості старика. Він і не чув їх. Але коли Сабатьє вимовляв французьке слово, воно, як іскрою, запалювало якусь клітину в мозкові старика, пробуджуючи заснулу пам’ять. У старика на обличчі з’являвся більш свідомий вираз, очі його спалахували, і він посилено кивав головою.

Та як тільки справа торкалась мови, майже страдницькі зморшки вкривали його лоб, язик і губи не слухались, і з рота вилітало незрозуміле мурмотіння, дуже схоже на ті звуки, якими відповідали папуги, повторюючи його лекції.

— Безперечно, французька мова — його рідна мова, — сказав Сабатьє. — Дідусь — старанний учень, з нього буде людина. Мені здається, він уже згадав усі слова, які я називав, але не може повторити їх, тому що його язик, губи й горло зовсім відвикли від потрібної артикуляції. Спробуємо спочатку потренувати їх.

І Сабатьє почав навчати старика за новим методом. Він примушував свого учня виразно вимовляти окремі голосні: а, о, у, е, і. Це старому далося легше. Потім перейшли до приголосних. Джон насилу стримувався, щоб не розсміятися, дивлячись на гримаси господаря, коли той намагався вимовити якусь приголосну. Він випинав губи, крутив язиком у всі боки, наслідуючи вчителя, свистів, тріщав, шипів.

Успіх цього методу перевершив сподівання вчителя. До кінця уроку старик досить виразно, так що можна було зрозуміти, вимовив кілька слів.

— Пому треба поставити голос, він надто кричить, — сказав Сабатьє. — Але на сьогодні досить. З нього від напруження піт котиться градом. До того ж темніє. Тут дуже тісно, щоб розміститися втрьох. Ми будемо ночувати внизу.

Гості ще не могли вільно розмовляти з господарем. Довелось вдатися до міміки й жестів, щоб пояснити, що вони не залишать його назовсім. Попрощавшись із стариком, Сабатьє і Джон опустились по хисткій драбині.

— Ну, що ви скажете? Вирушили по ібісів, а натрапили на дикобраза! Дивовижна знахідка! Без сумніву, старик — учений. Але як він потрапив у цей ліс? Хоч би він скоріше навчився говорити!

— Ви прекрасний вчитель, — зауважив Джон, вкладаючись на нічліг, — але все ж таки на навчання потрібні тижні.

— Ради цього варто пожертвувати кількома тижнями.

Побажавши один одному на добраніч, вони поклали біля себе рушниці й полягали спати.

X. Фесор

Перетворення старика в «словесну» істоту пішло досить швидко. Наприкінці тижня з ним уже можна було вести тривалі розмови, хоч він ще плутав слова. Але Сабатьє чекало деяке розчарування. Якщо старик оволодів мовою настільки, що його можна було зрозуміти, то його пам’ять, за висловом Джона, заіржавіла серйозніше, ніж мова, і ніякі методи тут не допомагали. Старик міг розповісти багато цікавого про своє життя в лісі, але все, що стосувалось минулого, забув. Він не міг згадати навіть свого імені.

— Скільки ж років пробули ви в лісі? — спитав його Сабатьє.

Старик подивився на палички з зарубками й знизав плечима.

— Не знаю, мабуть, не менше п’ятнадцяти років. — Старик зморщив лоба і, силкуючись згадати, додав: — Приблизно в тисяча дев’ятсот дванадцятому році я вирушив у наукову експедицію…

— Отже, ви нічого не знаєте про велику європейську війну?

Так, він нічого цього не знав. Він недовірливо слухав розповіді Сабатьє і, очевидно, не дуже цікавився ними.

— Так, не менше п’ятнадцяти років. Я заблудився в лісі, ганяючись за рідкісним метеликом. Зовсім невідомий вид «мертвої голови».

І вчений до найменших подробиць описав усі особливості комахи.

— За всі ці роки мені так і не пощастило знайти другого екземпляра, — сказав він щиросердо.

Для нього цей метелик був важливіший, ніж усі події, що сколихнули світ за останні п’ятнадцять років. Він забув своє ім’я, але не забув, якого кольору була передньо-крайня жилка на зовнішньому крилі метелика.

— Я довго шукав своїх супутників; звичайно, і вони мене шукали. Вони, певно, вирішили, що мене з’їли звірі або проковтнула гадюка. Але я вцілів, як бачите. Ви — перші люди, яких я бачу.

— Від такого страховиська, як він, мабуть, усі звірі повтікали! — сказав по-англійському Джон. — Йому треба надати більш людського вигляду.

— Ви були одружені? — розпитував Сабатьє.

— Не пам’ятаю… Здається, що так, — зітхнув він після довгої паузи. — Я згадую в своєму житті жінку, яку любив. Так, жінка… Але я не знаю, була це моя дружина чи мати. Наука й заняття настільки мене з’їли…

— Поглинули, — виправив Сабатьє.

— Так, поглинули, що я вже не можу згадати, як жив на світі.

— Але міста ви уявляєте собі?

Старик, непевно розвівши кругом руками, коротко відповів:

— Шум.

— Невже ваші вуха довше зберігають почуте, ніж очі бачене? — здивувався Джон і, підійшовши до старика, спитав:

— Ви мені дозволите вас остригти?

— Стригти?

Джон узяв пасмо його волосся і показав пальцями, як стриже перукар.

— Зрізати ваше волосся, — пояснив і Сабатьє по-французькому.

Старик здвигнув плечима. Йому було байдуже.

— Мовчите — виходить, згодні. — Джон узяв невеличкі ножиці з робочого столу і, посадивши старика на саморобну табуретку, заходився стригти бороду й волосся на голові.