Олександр Петрович Ємченко - Сам собі бог

Поручкалися, як давні приятелі, і «зубр космонавтики» рушив до «Колеса фортуни», що своєю будовою нагадувало один старовинний індійський храм.

Гайворон розчулено провів поглядом «космічне диво», яке стрілою метнулося вгору, і ще довго споглядав конденсаційні молочні пасма, залишені космопланами, немов загадкові небесні автографи.

Про пакет в глянцево-чорній упаковці згадав у номері вже надвечір. Ножем розітнув бічний шов, оплавлений жалом побутового паяльника, і йому відкрився звичайний відеодиск. «Знято у вересні 2990 року», — скупо вказувала незнайомим почерком смужка для нотаток. Вправив передачу від рідних у касетне ложе «індивідуального затишку» і блаженно сів у м’яке крісло.

— Здрастуй, батьку! — бадьоро привітав його з екрана юнак. Від попереднього телепортрета сина майже нічого не залишилось — настовбурчений чуб, круті дуга брів і широченні плечі. Назвати Ростиком не повернеться язик, уже — Ростислав.

Швидше задля етикету син повідав, що вдома «все по-старому», і поступившись місцем, представив свого нового друга…

— При-ві-т, ко-ман-ди-ре! Як ба-чи-ш, я жи-ви-й! — електронно прогаркавив до болю знайомий образ.

— Камуфляж, — зопалу вигукнув Гайворон. — Ось зачекай, бешкетнику, повернуся на Землю, спізнаєш, як збиткуватися над батьком. Рвонувся, було, вимкнути відеомагнітофон, але до клавіші не дотягнувся. Жести, манера триматися, дикція і неморгаючий погляд — усе нагадувало побратима-робота, котрого він давно «поховав».

Слухаючи, як його «партнер» по косморозвідці вихваляв Ростислава за неабиякі здібності реаніматора, Гайворон схопився за голову: «О, Боже, що коїться на білому світі! Його син відновив геть розруйновану сітку робота. Зробив те, чого не спромоглися посивілі специ…»

В мозку промайнула згадка про фотонну катастрофу, що спіткала розвідувальний плазмоліт і про втрату робота.

А це що за вибрик? В рамку екрана втислося зеленаве пласке поле, яким біснувато гасали за великим, наче шкільний глобус, м’ячем гонщики, тримаючись за роги тріскотливих двоколісних машин. Раптом кулястий утікач потяг ватагу гравців в напрямі штрафного майданчика.

— На-с-ни, Ро-с-тя! Ну-у!!!

— Держи паса, Ваньок!

Вертка «вісімка» технічно прийняла «пас», в ту ж мить віртуозно перекинула м’яча через стінку суперника, і на повному газу, в’юнко метнувшись вбік, рвонула навперейми свого ж кидка. Ще один спритний трюк — і м’яч блискавично влітає під лівий кут перекладини. За кадром враз вибухнуло нестримно гучне багатоголосся… А тим часом король голу зайняв собою весь екран. Він недбало зняв шолом і, гордовито усміхаючись, звернувся прямо до нього, Гайворона:

— Мі-й ко-ман-ди-ре, бу-дь не-вен, я не га-ю да-рем-не ча-су. Д-ба-ю п-ро гар-ну фор-му і ті-шу-ся дум-кою, що ти пок-ли-че-ш ме-не на к-ра-й сві-ту.

На останку відеокліпу веселкувато моргнув йому на прощання.

Ще довго незворушно сидів Гайворон перед онімілим екраном, роздумуючи над прожитим днем і перебігом неймовірних подій. «Ну, хто б міг подумати, — не вгавала його розбурхана душа, — що якісь земні диваки, не одначе як замасковані боголюди, повернуть йому віру в себе і вже було втрачену надію на польоти в глибинний космос, без яких його життя не мало ніякого сенсу. Мало того, син, його син, ніби у таємній змові з космопілотами, поставив на ноги ще й його партнера по космостихії… Тож звідки черпається ця надмудрість і заповзяте натхнення робити з нічого щось, із неможливого можливе?»

Він так і не надумав слушної відповіді, ніби своєю допитливістю посягнув на одвічну таїну людського духу. Відчувши підступ нездоланної втоми, машинально звів очі на стіну, де була зоряна карта Всесвіту, і піднесено, наче йому наставили дюжину мікрофонів, вимовив уголос:

— Коли б моя воля, заселив би тямущими умільцями всі галактики, бо певен: з такими людьми світ ніколи не пропаде…

Уже далеко за опівніч він знесилено упаде на тахту, не роздягаючись і навіть не скинувши взуття. Такого за ним не водилося ніколи. Під нічником на прибраному робочому пульті фосфорично зорітимуть два каліграфічно списані аркуші: рапорт на звільнення від обов’язків начальника місяцедрому імені Ціолковського і клопотання на переатестацію…

У селі було набагато краще. Особливо в полі. Монотонно цвіркотіли цикади. Із зрошувальних каналів, що розрізали лани на величезні прямокутники, піднімалися пасма туману. Біля повороту дороги стовбичила суха груша з вузлуватим гіллям, немов підняті догори худі руки. І над усім цим панувало чорне зоряне небо. Йдеш крізь пітьму, немов крізь Всесвіт. Безглуздя. Там нема повітря. Нічого, він іще все побачить сам. Якщо тільки його приймуть… Стривай. Не треба загадувати, всяке може статися.

Повітря помітно посвіжішало. Річка близько.

Леонід звернув з дороги й почав обережно наближатись до води. Нічне життя йшло поволі. У траві щось шелестіло, шаруділо, пищало, хтось від когось тікав, хтось за кимось гнався.

Люди забились у будинки, вкладалися спати. А життя тече поруч з ними. Ось його голос і кипіння. Тут йому не заважає дурна людина, «цар природи». Тільки найрозумніші зрозуміли: людині вже тісно на Землі, вона виросла з неї, як дитина із старої сорочки. Вона повинна йти далі — до космосу. Леонід теж бажає піти геть. Полетіти…

Він зупинився біля води і повільно роздягнувся. Закинув голову, розвів руки й зачаровано глянув на чорне нічне небо. Зараз він дивиться зіркам просто в очі, провалюється в глибину століть, у первісний стан. Ось він уже дикун, але дикун, що має небачені можливості для підкорення простору. Могутній варвар шепоче зорям:

— Я полечу до вас. Чуєте? Полечу.

І він уже летить, а зорі мчать йому назустріч… Так буде.

Вода була тепла, спокійна. Він присів, занурившись по плечі, відштовхнувся й поплив нечутно, без жодного плескоту. Теплі струмені приємно лоскотали тіло. Було дивовижно легко.

Через чверть години Леонід вийшов на берег і витерся рушником. Одягатись не хотілося. Так приємно, коли тіло вдихає в себе ніч. Він опустився навпочіпки біля води й почав чекати сходу місяця. Коли його