Іван Тургенєв - Ася

— Адже вам не буде нудно зо мною?

— Даруйте,— почав я.

— Ну, спасибі! — одказала Ася,— а я думала, що вам нудно буде.

І її маленька гаряча ручка міцно стиснула мою.

— Н.! — скрикнув в цю мить Гагін,— чи не темний цей фон?

Я підійшов до нього. Ася встала і вийшла.

XII

Вона повернулася через годину, зупинилася в дверях і підкликала мене рукою.

— Послухайте,— сказала вона,— коли б я вмерла, вам було б жаль мене?

— Що у вас за думки сьогодні! — вигукнув я.

— Я уявляю, що незабаром помру; мені іноді здається, що все навколо мене зо мною прощається. Померти краще, ніж жити так... Ах! не дивіться так на мене; я справді не прикидаюсь. А то я вас знов боятимусь.

— Хіба ви мене боялися?

— Якщо я така чудна, я справді не винна,— одказала вона.— Бачите, я вже й сміятися не можу...

Вона лишилася сумною й заклопотаною до

самого вечора. Щось діялося в ній, чого я не розумів, її погляд часто зупинявся на мені; серце моє тихо стискалося під цим загадковим поглядом. Вона здавалася спокійною — а мені, дивлячись на неї, весь час хотілося сказати їй, щоб вона не хвилювалась. Я милувався нею, я знаходив зворушливу красу в її зблідлих рисах, в її нерішучих, уповільнених рухах — а їй чомусь уявлялося, що я не в настрої.

— Послухайте,— сказала вона мені незадовго до прощання,— мене мучить думка, що ви мене вважаєте легковажною... Ви відтепер завжди вірте тому, що я вам казатиму, тільки й ви будьте зо мною одверті; а я вам завжди казатиму правду, слово честі...

Це "слово честі" знов примусило мене засміятися.

— Ах, не смійтеся,— промовила вона жваво,— а то я вам скажу сьогодні те, що ви мені сказали вчора: "Чого ви смієтесь?" — і, помовчавши трохи, вона додала:—Пам'ятаєте, ви вчора говорили про крила?.. Крила в мене виросли, та летіти нікуди.

— Даруйте,— промовив я,— перед вами всі шляхи відкриті...

Ася подивилась мені просто й пильно в вічі.

— Ви сьогодні поганої думки про мене,— сказала вона, нахмуривши брови.

— Я? поганої думки? про вас!..

— Чого це ви наче в воду опущені,— перебив мене Гагін,— хочете, я, як учора, заграю вам вальс?

— Ні, ні,— одказала Ася і стиснула руки,— сьогодні нізащо!

— Я тебе не силую, заспокойся...

— Нізащо,— повторила вона, бліднучи.

"Невже вона мене кохає?" — думав я, підходячи до Рейну, що швидко котив темні хвилі.

XIII

"Невже вона мене кохає?" — питав я себе другого дня, щойно прокинувшись. Я не хотів заглядати в самого себе. Я почував, що її образ, образ "дівчини з удаваним сміхом", запав мені в душу і що я його не скоро позбудуся. Я пішов у Л. і лишився там на цілий день; але Асю бачив тільки мигцем. Вона нездужала: їй голова боліла. Вона зійшла вниз на хвилинку, з пов'язаним лобом, бліда, худенька, з майже заплющеними очима; мляво усміхнулась, сказала:

— Це мине, це пусте; все мине, правда ж?— і вийшла.

Мені стало нудно і якось сумно-пусто; проте я довго не хотів іти додому і вернувся пізно, не побачивши її більше.

Ранок другого дня минув у якомусь півсні свідомості. Я хотів узятися до роботи — не міг; хотів нічого не робити і не думати... і це не вийшло. Я блукав по місту; вертався додому, виходив знову.

— Чи не ви пан Н.?—почувся раптом за мною дитячий голос. Я озирнувся; переді мною стояв хлопчик.— Це вам від фрейлейн Annette,— додав він, подаючи мені записку.

Я розгорнув її — і пізнав неправильний і швидкий Асин почерк. "Мені неодмінно треба вас бачити,— писала мені вона,— приходьте сьогодні о четвертій годині до кам'яної каплиці на дорозі біля руїни. Я зробила сьогодні велику необережність... Прийдіть, бога ради, ви про все довідаєтеся... Скажіть посланцеві: так".

— Буде відповідь? — спитав мене хлопчик.

— Скажи, що так,— відповів я. Хлопчик побіг.

XIV

Я прийшов до себе в кімнату, сів і задумався. Серце в мені дуже билося. Кілька разів перечитав я Асину записку. Я подивився на годинник: і дванадцятої ще не було.

Двері одчинилися — увійшов Гагін.

Обличчя його було похмуре. Він схопив мене за руку і міцно стиснув її. Він, здавалося, був дуже схвильований.

— Що з вами? — спитав я.

Гагін узяв стілець і сів проти мене.

— Три дні