Віктор Семенович Близнюк - Землянка

ячменю або вівса можна виміняти «цикавку». Виходить, був у нього хлібець, бо притяг за мотузок аж три кози з приплодом. За Кудимом й інші криничуватці, хто приховав на городі мірку зерна, брали клумачок та йшли на станцію. Все-таки хвіст у дворі та й дітям ложка молока.

У Троянів ніяких запасів не було. І Вовка найнявся до Кудима, щоб заробити на осінь кізку. Жінки обіцяли пастухові хто що: валянки, курку, якщо заведеться, Яценки — кролицю, Деркачиха — полотна на сорочку. Диня підпряг до Вовки голодного Циганчука: хай і він, сирота, чимось годується…

Пастухи підібрали по дорозі Чирву, Оврамову Білку і вже хотіли повертати до мосту, але тут побачили щось дивне.

Напроти Оврамої землянки, де раніш була кузня, зібрався гурт жінок. Дехто з лопатою, дехто з вилами-трійчатками. Наряд у них, чи що?

Жінки обступили Волошчину матір. Трояниха, по-мужицьки розставивши ноги, клепає сапу. Гухкає молотком по чорному рилу наковальні, колода-підставка здригається, вгрузаючи у вологу землю.

Що вони собі надумали?

Ось до гурту чалапає всюдисуща Ониська. Стала віддалік, зігнулась по-сорочачому, затулила сонце долонею і завелась:

— Ой же, баби, не чіпайте землі. Борони господь, не чіпайте, бо вона, єй-право, стріляє. Що того заліза, оружія, пороху в землі — живого місця нема. Казав один чоловік, у Кудима зараз: візьми жмут соломи і ткни де заманеться — гахне, і так гахне, зуби не визбираєш. Цю війну, людоньки, дай бог за сто літ вихаркать…

Ще довго страхала б Ониська жінок, які враз притихли, — зупинила Волошчина мати:

— Не каркай, Онисько, і без того на душі каменюка.

— А я ж і кажу. Тікайте, баби, від землі, ой тікайте, печінки одіб’є.

— Бери краще сапу, підемо в степ. Лівою сяк-так цюкатимеш.

— Христос із вами, на погибель іти…

Чим закінчилась ця спірка, Волошка недочув: з-поміж гурту вихопився Олесь Яценко, руки й ніс у жовто-бурих ляпках, заяча губа нетерпляче сіпається:

— Ходи, Вовко, сюди, покажу!

Олесь шмигонув за лампачний вал, що лишився від кузні.

— Дивись, я малював!

На високому фундаменті кривулястою смужкою були виведені слова:

«ВСІ СИЛИ НА ДОПОМОГУ ФРОНТУ»

— Де ж ти слова такі взяв?

— Твоя мати клапоть газети дала. А там здоровецькими написано «Кіровоградська правда» і оцего, що на стіні.

— А фарбу?

— Батько цеглу потовк у ступці, глини домішав і, бач, малює…

У Волошки від заздрощів заскеміло серце. Він тиняється у степу, а тут он що робиться. Жінки лопати клепають, хлопці про війну малюють… Троян, без слів, одібрав у Яценка щітку, сколотив у гільзі жовту воду, підфарбував знак оклику, щоб гучніше було: «Всі сили на допомогу фронту!»

— Не прийдеш до мене, не розкажеш, — засопів ображено.

— Прийду, Вовко… все-все розкажу! Це Яшка село розбуркав.

— Як — розбуркав?

— Не знаєш його? Десь кобилу зловив і гайда попід хатами. А люди й прочнулись…

Словом, було так.

6

Гукнувши пастухам: «Сідлайте, шкілєти, свої кози!» — Яшка Деркач направив коняку до переходу, який настелили наші сапери поруч зірваного мосту. «Так-так, так-так», — заговорили обчовгані дошки під копитами. Кобила з хрускотом вигинала хребет, ледь здибуючись на гору. Яшка сказав «соб» і повернув на Купівщину. Зупинився коло землянки Троянів («Тпру! Несеш як навіжена!»), хвацько поправив пілотку:

— Тітко Оксано!

На вулицю визирнула Трояниха, в чунях на босу ногу, в обгорілій хустині вузлом на спині.

— Дивіться, що в мене.

— Скажи, навожденіє! Де ти знайшов?

— У Терновій балці.

— Оце по-хазяйськи. Для колгоспу згодиться.

— Така моцна, що й трактора перетягне… Стій, бенерювата! — пришпорив чахленьку шкапину, і вона, як туман, попливла вуличкою.

Яшка Деркач із шумом заїхав у двір Ольги-переселенки. Її та сестру Марусю німці вигнали з-під Воронежа, і вони, як усі біженці, пережидали негоду по українських селах і хуторах. Тоненька, в’юнка, мов школярка (і не скажеш, що дівка на виданні!), Ольга захоплено сплеснула в долоні. Все у неї дрібненьке — носик, вушка, підборіддячко, і все аж посміхається. А бравий Яшка підсмикнув галіфе, по-парубоцьки перекривив дівчину:

— Подь суди, Олькя!.. Ой ти, Ольга, Ольга молодая, забрали козаки, повезли з собою. Пойняла? Виходь увечері на свіданіє…

— Яшечка-комашечка, — чистою українською скоромовкою зацокотіла Ольга. — Ти ж малопуценький. Пригорну тебе — і не пискнеш.

— Ну-ну! — насупив руді брови Яшка. — Це ми подивимось.

Він хотів скаженим алюром вилетіть із двору («Прощай, моя дівчинонько, до другої весни»), але кобила не пішла на смертельний (для себе) риск — обережно винесла Яшку на битий шлях. І Деркач, сполошивши Яценкову сім’ю, в оточенні галасливої обідраної дітлашні проїхав уздовж усього села. Люди виходили з темних землянок, мружились на сонце, перегукувались один з одним. Мабуть, щось тривожне, весняне проклюнулось у захололій душі степовика.

Оксана Трояниха вже не могла навернутись до запліснявілого погрібця. Тугіше стягла під пахвами хустку, побрела, тиха й задумлива, до кузні. Серед іржавого залізяччя знайшла старий леміш, обривком дроту підвісила його до стовпчика.

Бам, бам, бам, — понеслось над Інгулом. Здавалося, то весна закалатала у дзвони, скликаючи людей на хліборобську раду. І звідусіль висипали жінки, діти, закислі в німоті баби та діди.

— Доброго дня, сусіди. Що там таке?

— Видко, власть приїхала.

— Не купанти, часом, повертаються?

— І скаже таке. Щоб вони в могилі поверталися.

Юрба обступила Трояниху, голодні очі вп’ялися в закутану жінку, що била і била в леміш, струшуючи на землю журавлиний дзвін.

— Ну що, люди? — сказала Трояниха. — Доки ж у ноpax сидіти? Ховрахи, і ті повилазили. Якось жити треба. За дітей думати.