Владислав Крапівін - Зброєносець Кашка

все своє, знайоме: і селище, і Країна, і друзі-чолотяпики. Правда, не було поблизу хлопців таких, як Кашка, щоб гратися разом. Або маленькі були зовсім або дуже вже великі. Зате Кашка міг зустрічати поїзди. Міг бродити у ближньому лісі. Сидіти на даху й дивитися на хмари. Все це було звично, і все це, була радість.

І ось іще Пимич…

Розмовляв Кашка з Пимичем не часто. Зате у них з'явилася мовчазна гра. Коли Кашка приходив на станцію, то не біг на перон сходами, а зупинявся край платформи й піднімав руку. Пимич підходив перевальцем, хапав Кашку за кисть руки й підтягував угору скільки міг. Тоді Кашка чіплявся за край платформи лівим коліном — і ось він уже на ногах. Усе це робилося мовчки. Лише одного разу Кашка запитав:

— Пимичу, ти навіщо ягоди продаєш? Грошей немає, еге?

— Мати велить, — похмуро відказав Пимич.

На пероні Кашка займав звичне місце: біля стовпа з плакатом. Якщо підходили гладкі дядьки у піжамних штанах і з пляшками пива під пахвою або підходили жінки з роз-дратовано-нудьгуючими обличчями, з несправжніми посмішками, Кашка похмуро одвертався.

— Ні… Я не продаю.

Іноді до нього прискіпувались:

— А навіщо стоїш тут?

— Зустрічаю, — відповідав Кашка,

Він і справді зустрічав. Зустрічав «своїх» пасажирів. Він знав яких. Не завжди були молоді й веселі, не завжди співали пісень і пустували, але обов'язково в їхніх очах Кашка помічав веселий вогник і хорошу іскринку цікавості.

— Ну, чи ж дорого продаєш? — запитували вони і з посмішкою дивилися не на ягоди, а на самого продавця.

— Ні… — відповідав Кашка. — Я просто так. Задарма.

Йому подобалося, що, почувши ці слова, люди поглядали на нього з веселим подивом. І сам він несподівано швидко навчився дивитися таким людям у очі радісно й відкрито.

Розділ четвертий

Але найцікавішу людину зустрів Кашка не на станції, а в лісі.

Того дня Кашці не щастило: зібрав він усього десь із півтори склянки полуниць. Правда, ягоди були великі, спілі…

Перш ніж йти на станцію, Кашка вирішив відвідати чолотяпика Шишана, який жив у Підземній печері сам-самісінький уже цілих чотири дні. Старий Шишан був розвідником. Він дістав від Кашки завдання дослідити усі місця навколо печери, довідатися про лісові новини, робити різні відкриття і про все доповідати по радіо. Але вчора й сьогодні донесень від Шишана не надходило.

Підземна печера була під самотнім розложистим пнем у дрібному березняку, поряд із залізничним насипом. Приблизно за кілометр від станції.

Кашка крізь густу плутанину гілок продерся на вільний зелений п'ятачок, ліг на живіт перед пнем і застромив руку в чорний лаз печери. Звичайно! Шишан і не думав вирушати ні в які експедиції! Він спав на солом'яній підстилці і в ус не дув. Кашка так і знав! Він витяг ледацюгу на світло.

— Хропеш… А совість у тебе є?

Шишан спросоння мовчав.

— Ледар ти, — сказав Кашка.

Шишан хотів позіхнути, проте стримався. Кашка сів на пень і наїжаченого ялинового Шишана посадив на коліно.

— Спиш та й спиш! — дорікав він. — Навіть антену полагодити ліньки. Дармоїд… — Він поправив над пнем лозинку антени.

Шишан винувато мовчав.

— Гаразд… — пом'якшав Кашка. — На пенсію б тебе.

Він почав розмірковувати, кого б з чолотяпиків поселити у Підземній печері замість Шишана. Можна Капітана, у нього однак корабля немає. Можна Матрьошку… або ні, її не треба, їй сумно самій буде, маленька іще…

За кущами, на високому насипу загуркотів колесами, а потім зашипів гальмами поїзд. «Семафор закритий», — зметикував Кашка, та одразу ж забув про поїзд, бо ненароком перекинув банку з полуницями. Банка не розбилася, але великі ягоди пострибали у траву й погубилися.

— Все через тебе, — сказав Кашка Шишану. — Ось тепер шукай.

Він виловлював у траві останніх втікачів, коли зашуміло, затріщало в кущах, ніби йшов ведмідь. Кашка підхопився. Тоді він і побачив Костю.

В ту хвилину він не знав, звісно, що це Костя. Він просто стояв і дивився на чоловіка, який вийшов з-за кущів. Чоловік був ще молодий, як і ті моряки. Смаглявий і світловолосий, у картатій, як шахова дошка, сорочці.

У руці у нього був складаний мисливський ніж.

Кашка розгледів цього ножа одразу. Вузьке загострене лезо, мідні перекладинки з гачками, кільце з петлею з ремінця і тріщинка на пластмасовій жовтій рукоятці. Так, і тріщинку помітив Кашка, хоч майже вся рукоятка була схована в кулаці.

Кінчиком ножа незнайомець щось вирізав з маленької коричневої деревинки. Вирізав на ходу. Крихітні стружки слухняно сипалися з-під леза.

Усе це Кашка розгледів, певно, за одну секунду. Бо наступної секунди чоловік з ножем зупинився і підвів на Кашку очі. Це були серйозні світло-карі очі. Бони уважно дивилися на розгубленого Кашку.

— Оце-то зустріч… — сказав незнайомець тихо, немов про себе. І запитав: — А ти що тут робиш? Теж шукаєш свою жар-птицю?

— Ні… я з ягодами, — відповів збентежений Кашка. Він не зводив очей з ножа. І до чого тут жар-птиця?

Невідомий чоловік закрив лезо, заховав ножа в одну кишеню, деревинку в другу й без посмішки пояснив:

— Я не розбійник. Я он із того поїзда. — Він кивнув у бік насипу. — Цей ридван застряв перед семафором і, кажуть, стоятиме хвилин із сорок. Щось трапилося на станції. Цікаво що? Не знаєш?

Кашка не знав. Він сказав:

— Тут розбійники не водяться. І жар-птиці не водяться.

— Хто знає… А раптом водяться? Жар-птиці…

— Ні, — переконано сказав Кашка.

Пасажир зітхнув:

— Ти не зважай на мене. Їж свої ягоди, а я піду.

Він ступив від Кашки, але