Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

далекі шляхи, про те, що нормальній людині не зрозуміти ніколи, та й навіщо?.. І ці пісні він написав сам… Раніше за Пахмутову.

До того ж і платять в експедиціях, Шмуля казав, непогано.

А ще додала рішучості тоненька книжечка на газетному папері, дрібним шрифтом, безладно та безграмотно набрана, що потрапила йому до рук в армії. І, що цікаво, книжка була українською мовою! І називалася дуже могутньо і оригінально: «Я — Українець!»

Там, серед віршів і коротких повістей, що геть не запам’яталися, була одна, яка Білену вкрай сподобалася — «Тайга». І в ній ішлося про Студента, який вперше потрапив до тайги, у геологорозвідувальну партію. І такий той Студент був і розумний, і меткий, і рішучий, і відчайдушний, і авторитетний серед усіх верств аборигенів, що захотілося Білену й самому стати таким, бо той Студент, на ім’я Парас, в душі теж був… кінченим поетом.

У технікумі його зустріли як рідного — там був страшенний недобір. А коли він розповів про рожевий диплом, блискучу медаль, про свій талант копати ями, про все-все-все — приймальна комісія, як один, змахнула набіглі сльози…

Лише одного не зрозуміли батьки-геологи: чому не п’є.

— Хворий? — подумав уголос літній голова комісії, на прізвище Уткін.

— Або ж — падлюка!.. — висловив припущення його сусід, Сіроштанов.

— А як до тебе ставилися у селі? — поцікавилася гарненька жіночка з комісії.

— Добре! — радісно ощирився Вілен і аж затрусив головою та замахав руками, як вітряк. — Дуже добре! У кіно пускали без квитка! Завжди! Навіть не питали квитка! Казали: «А-а-а, це ти?.. Заходь, придурок!»

— Ясно… — чомусь засмучено похитала головою жінка. — Я так і подумала…

— Нічого, свіже повітря, фізична праця… Це багатьом допомагало, Матеріловна, — втрутився лисуватий професор. — Думаю, треба брати.

— Та так… Будемо приймати, — покивав головою голова, взявся за голову і прикрив долонею очі. — Тільки я його — не бачив… — І, підписавши якогось аркушика, передав далі.

Інші члени приймальної комісії теж прикривали очі долонями, підписуючи папірець.

— Ну, вітаємо вас! — сказав голова до майбутнього геолога. — Тепер ваше завдання — вчитися, вчитися і ще раз вчитися!

— Як заповідав мій батько, великий Ленін! — радісно загорлав Шерстохвостов, несподівано зметнувши руку у піонерському салюті. -Усіда готов!.. Дозвольте йти?

— Ідіть… — дозволила Матеріловна, сумно підібгавши губи і хитаючи головою.

— Такого ідіота у нас ще не було… — почухав підборіддя Сіроштанов.

— Не думаю, що свіже повітря допоможе… — задумливо сказав лисуватий, коли зачинилися двері. — Але… Будемо сподіватися.

— А нам більше нічого й не залишається, — пересмикнув плечима голова. — Краще вже такий, ніж ніякого. Та й… копати теж комусь треба.

Потягнулися дні, тижні, місяці та роки навчання.

Спочатку було важко, але згодом Вілен, маючи селянську хватку, заквашену ще в Січі його шерстолюбним прапрапрадідом, та навики свої єфрейторські, призвичаївся, втягнувся, навчився вислизати, проскакувати і протискатися.

Він дійшов тями: коли просто вчитися — ніякої гарантії, що чогось досягнеш. А от коли вчитися, а ще й бути кимось при товаришах — ніби єфрейтором, то шансів вилізти наверх багато більше. І став спочатку старостою, потім комсоргом на своєму курсі, і здобув привілеї, яких інші не мали. Бо не могли. Не було їм дано совістю.

Влітку майбутній геолог їздив по експедиціях, де копав як скажений, викликаючи повагу і любов начальників. Йому одразу видавали пістолета — так належить, тайга ж навкруги, на сотні верств… Ти що!? А він — особа цінна.

І тут Вілен ставав самим собою, скидаючи хітиновий панцир умовностей цивілізації, наче метелик, що виходив з куколю.

У тайзі, десь на забутих Богом просторах Хабаровського краю, Вілен Шерстохвостов, маючи пістолета, вмить ставав авторитетом для тутешніх керівників та страшною карою для місцевих «бічів» і «биків», яких одразу, з перших хвилин, брав до рук: спочатку відпрацьовуючи на їхніх слабких, безм’язих тілах борцівські прийоми та буцаючи їх по фейсах, причинних місцях, по печінці і по нирках, ногами у важких кирзових чоботях, обліплених багнюкою; а потім втоптуючи їм в пропиті, безмозкі голови завчені раніше філософські сентенції, безглуздя яких сам не усвідомлював абсолютно: ні тоді, ні потім, ні ніколи.

Перед кожною екзекуцією Вілен мілко хихотів, примружуючи косі очі, а потім кричав пронизливим тенором, аж відлуння зі скреготом котилося від дальнього кедрача:

— Зараз я вас буду льопать! Льопать я вас буду!!! — звідки взялося це слово і що означало, ніхто не знав, навіть сам Вілен, але скоро перетворилося на його тутешнє ім’я: «Льопа».

На фізичне насильство місцевий контингент пробував відповідати: то просвистілим поруч з маленькою голівкою Вілена ломом, то ведмежою пасткою, яку той своїм звірино-поетично-єф-рейторським чуттям відчував і обходив; то падаючим поруч деревом «ліствєнніца», яке Льопа називав «модрина», бо так їх звуть в Україні, де він народився і з якої мріє поїхати в далекі світи.

Його навіть пробували втопити. Та є такі продукти людського організму, що не тонуть. І він належав до них.

А от, почувши філософський понос Льопи, навіть бічі і бики розуміли, що з таким пришелепкуватим краще не зв’язуватися, бо то марне, то страшне, то безумне; то закінчиться їхньою смертю, як не фізичною, то духовною. Інтуїтивно розуміли. На рівні підсвідомості.

І вже скоро друге ім’я Шерстохвостова — Льопа — наводило жах на аборигенів і бічів-биків не лише Хабаровського краю, але й Приморського, і навіть на бічів братнього Китаю, де людей — тоді! — було менше, ніж політиків у сьогоднішній Україні.

Бічі й бики, зачувши, що їм судилося працювати в парі з Льопою, заклякали, падали на коліна і плакали мов діти, розмазуючи по неголених щоках своїх мерзенних фейсів брудними немитими руками соплі і сльози.

Навіть величезний ведмідь Петя Ципало на прізвисько «Піерквадрат», який народився, виріс і змужнів у тюрмах, куди у свої сорок шість мав вісім ходок, і всі — за криваві вбивства, почувши про рознарядку до Льопи, починав хрипло вити, бо плакати не вмів, і