Ігор Михайлович Забєлін - Долина Чотирьох Хрестів

Вертоліт приземлився осторонь поварні, за сніжником. Вимкнули мотор, і навколо настала мертва тиша. Трохи хвилюючись, ми вилізли з вертольота й оглянулись. Позаду нас, захищаючи долинку од вітрів з Північного Льодовитого океану, монолітною стіною стояв Анадирський хребет; небо лежало просто на його спокійних округлих вершинах і, ніби козирком, прикривало і нас, і маленьку долинку з сніжником та левадою. Сірі потоки гальки розпадалися під нашими ногами на дрібненькі застиглі струмочки, і тут же сріблилися, припавши до землі, пухнасті вербички, кожну з яких можна було накрити двома долонями; цвіла куріпчина трава, тяглися до похмурого неба тонкі, з зеленими лусочками стеблини шикши, біліли химерні, мов корали, кущики ягелю — «оленячого моху», а серед каміння чорніли клубки жорсткого, як дріт, лишайника…

На шляху до поварні ми перейшли сніжник; у мене було таке відчуття, що цей сніжник — частина зненацька застиглого озера: дув вітер, ходили хвилі, а потім, мов за помахом чарівної палички, озеро замерзло, і хвилі завмерли з піднесеними вгору гребенями… Налякані вертольотом ховрашки повилазили з нірок і тривожно пересвистувались, поглядаючи на нас…

Безіменна притока Білої починалася десь на схилах Анадирського хребта і тут була не дуже глибокою, зате широкою річкою. Над водою виступали гладенькі темні спини численних валунів. Поварня стояла на лівому березі ріки, а невеликий тополевий гайок тулився на правому.

Поблизу поварні ми й побачили чотири хрести: три високих і один менший, схожий на звичайний могильний хрест. Два крайніх стояли осторонь і відразу здалися нам дуже старими: ще здалеку ми помітили, що чорне дерево потріскалось, його посікли вітри, а знизу хрести «підгриз» поземок, і здавалося, вони ось-ось упадуть. Ніякі написи на хрестах не збереглись, а можливо, їх ніколи й не було. Хрести підносилися серед арктичної тундри як мовчазні пам’ятники всім, хто жив, боровся й загинув на Півночі… Мабуть, ще землепрохідці поставили їх тут над могилами загиблих товаришів. Поставили і подалися далі, загубилися десь в арктичних просторах, пішли в небуття, а хрести над безіменними стояли, широко розкинувши чорні перекладини… А потім поряд з ними з’явилися два нових хрести. На одному з них, вищому, ми прочитали ще добре видний напис:

ЖИЛЬЦОВ АНДРІЙ ПАВЛОВИЧ.

РОСІЙСЬКА ПОЛЯРНА ЕКСПЕДИЦІЯ.

1914–1916.

Ми розслідували історію експедиції, зниклої сорок років тому, і, звичайно, нікого з її учасників не сподівалися застати в живих. І все ж, коли на маленькому хресті ми ледве розібрали ім’я астронома Мазуріна, всіх нас охопив глибокий сум, і руки самі потяглися до шапок…

Низенька стара поварня, здавалося, глибоко вросла в землю. Перш ніж увійти до неї, нам довелося зняти шар ґрунту перед порогом: очевидно, поварню дуже давно ніхто не відвідував…

Мені важко передати зараз перше враження від побаченого всередині поварні. Побачили ж ми там дивну картину: підлога завалена порваними і порізаними аркушами з зошитів і подорожніх журналів, а посеред цього хаосу лежали останки людини… Ми полегшено зітхнули, коли знов опинилися надворі і відчули подмух холодного вітерця, почули шум ріки і шелест листя в леваді; світ видався нам особливо чистим, безмежним, просторим, і вже зовсім інакше дивилися ми на бліді квітки куріпчиної трави, на лускуваті стеблини шикши і на ватяні голівки пущиці, що похитувалися над болітцем…

Берьозкін, помовчавши, промовив:

— Звідси Зальцман почав відраховувати кроки, — і махнув в бік левади.

Це зауваження повернуло нас до дійсності.

Ми знову ввійшли до поварні. Обминаючи скелет із залишками одягу, дбайливо зібрали всі папери, а пілот знайшов біля стіни дуже заіржавілий мисливський ніж і теж захопив його з собою. З усім цим вантажем ми попрямували до вертольота, щоб там упорядкувати знайдені папери і взагалі розібратися в своїх враженнях.

в якому розповідається про перші роздуми над знайденими паперами, ми з Берьозкіним погоджуємося на прохання пілота й штурмана показати їм хроноскоп у дії, а хроноскоп, знову демонструючи свої прекрасні якості, дає можливість нам на власні очі побачити деякі події сорокарічної давності.

Пілот признався, що посадив вертоліт так далеко від поварні, боячись пошкодити будь-які «речові докази», як він висловився. Тепер же після першого обслідування ми вирішили перебазуватись і розкинути табір біля тополевого гаю. Поставивши палатку і наспіх перекусивши, ми, за дуже активною участю пілота й штурмана, почали розглядати папери. Вони були переплутані, вицвілі, від часу стали ламкими, але все-таки успіх нашого починання тепер залежав від цих папірців, списаних нерозбірливими і незнайомими почерками. Як усі сучасні люди, що з раннього дитинства навчилися читати й