Олександр Шевченко - Аутсайдери

— Будемо, — прошепотів хлопчик.

— От і добре. Я справді радий, що ми з тобою все ще близькі, — сказав Яків, проте вимовляти наболіле вголос було важко. — Хочу признатися, я… досить розгублений зараз, і не знаю напевно, що і як маю робити, щоб вийшло правильно. Але мама хотіла, щоб нам із тобою було добре. Вона хотіла, щоб ти був щасливий. І я теж цього хочу. Я — це ти, а ти — це я. Усе, що я роблю, то лише з цієї причини, тому прошу тебе допомогти. Підказуй мені, якщо я щось роблю не так, і вибачай за це…

Він не знав, що ще додати до цього. Надто складно перетворювалося у слова те, що він відчував, чого прагнув і чого боявся, — не існує ще таких слів, які виказали б його внутрішній стан. Проте, глянувши на сина, Яків зрозумів, що це зайве. В очах хлопчика світилося розуміння; мабуть, той знав усі його думки краще за нього самого.

Максим нахилився до батька, обхопив руками і тихо мовив:

— Ти все правильно робиш, тату. Чесне слово. Давай поїдемо.

Засміявшись від полегшення, Яків обійняв сина у відповідь. Так вони й сиділи удвох, а палаюче око сонця продовжувало спостерігати за ними з безхмарного волошкового неба.

Симон Сич прийшов до тями на підлозі власної кухні, де він лежав у самих лише майці й трусах. Розліпити повіки вдалося з третьої спроби; разом із нечітким зображенням з’явилися нудота й різкий біль у скронях, неначе хтось встромив у кожну по великому шматку скла. Застогнав і обережно поворухнувся. Поперек ломило від ночівлі на холодній долівці, потилиця впиралася у щось тверде. У батарею опалення, зрозумів він. Навколо були розкидані якісь зім’яті папірці. Руки намацали один із них, розгорнули й піднесли до очей. Сфокусувавши зір, він пізнав сторінку своєї багатостраждальної повісті. Просто чудово.

Отже, не втримався. Симон зібрав усі залишки сили волі й спробував підвестися. Шлунок негативно відреагував на це намагання, повідомивши, що зараз відбудеться евакуація, і довелося докласти великих зусиль, щоб його заспокоїти. Врешті-решт удалося якось стати навколішки, і з цієї позиції він повільно озирнувся навколо.

На кухні панував розгардіяш. Скоринки хліба та порожні обгортки від розчинної китайської локшини доповнювали витончений натюрморт із кількох недоїдених шматків ковбаси. До старого запасу порожніх пляшок додалися новобранці, і було їх ніяк не менше трьох. В одній щось залишалося на денці; Симон рефлекторно простяг до неї руку, але зрозумів, що зараз не зможе примусити себе ковтнути цю гидоту. Чи надовго? Обіцянки ніколи більше не торкатися випивки своєю кількістю, напевно, перевершили найбільший наклад його книжок. Проте зараз, сидячи на підлозі, він вкотре пообіцяв собі: «Досить із мене. Фініш».

Зв’язність спогадів про вчорашнє раптово уривалася після його бенефісу на презентації. Далі йшли самі лише шматки нечітких подій та образів, неначе уламки криги на річці під час весняного льодоходу. Він пив у барі, потім із якимись підозрілими суб’єктами біля складу овочевого магазину, потім, відчувши раптове піднесення духу, купив іще й пив тут самотужки. Спаскуджений рукопис свідчив, що наприкінці пиятики власні літературні здібності були послані до біса. Він сподівався, що це був його єдиний прояв агресії після вчорашнього виступу в БК.

Нарешті Симон відчув, що може підвестися на ноги. Зробивши це, він на мить замислився, що ж йому тепер робити. Учора ввечері у голові крутилися якісь плани, але зараз їх неначе вітром видуло. Нинішній статус кво не тішив багатством вибору… У будь-якому разі спочатку було б непогано вмитися й одягтися.

Він попрямував до ванної кімнати, супроводжуючи кожен крок болісним стогоном. Десь на середині шляху в свідомість увірвався надто голосний дзвінок телефону, викликавши в очах кольоровий калейдоскоп. Зціпивши зуби, Симон змінив маршрут і кинувся в кімнату, боячись почути це ще раз. Це йому майже вдалося, другий дзвінок обірвався на половині, проте мозок усе одно добряче трусонуло, перш ніж він устиг схопити слухавку.

— Хто це? — промовив з острахом. Після пам’ятних подій минулого дня на добрі новини можна було не сподіватися. Але все ж здивувався, коли пролунав голос, якого він зовсім не чекав почути.

— Симон?

Це Вікторія, його колишня. Чорт забирай, невже він і з нею встиг учора посваритися? Зараз його пам’ять нагадувала чорну дірку.

— Так, здається, це я. Віко? Що ти хотіла?

— Взагалі-то я збиралася спитати в тебе те ж саме.

— Що?

— Ти не пам’ятаєш? Ти ж телефонував мені вчора.

— Я?

Він наморщив лоба, проте це не дало жодних результатів. Йому здалося, що Вікторія з розумінням хитає головою на іншому кінці лінії.

— Усе ще п’єш? — запитала вона.

— Так, — добре, що він зміг бути відвертим у цьому і перед нею, і перед самим собою. — Топив неприємності.

— Ти завжди так робиш. Що сталося цього разу?

— Гадаю, скоро дізнаєшся з гумористичних фейлетонів. Що… що я казав учора?

— Зовсім нічого