Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Ні-ні, донечко, я зовсім не те хотіла сказати, — затараторила пані Барбара. — Просто… Просто це так несподівано…

— А що тут несподіваного? Ти так реагуєш, ніби я сказала тобі, що закохалася у дівчинку, — засміявшись зі свого жарту, мовила вона.

— Ні-ні, вибач, ти мене неправильно зрозуміла, — і, певно не знайшовши, що сказати далі, вона підвелася зі стільця. — Я… Я хотіла сказати… Це… Як його… Словом, вибач, що потурбувала тебе. Я, певно, вже піду. Бо час годувати твою сестричку… Риту… — мовила вона, рушивши до дверей. — Стоп… А чому я заходила?

— Ти, мабуть, хотіла запитати, на котру годину замовити мені літак, — ледь усміхнувшись, підказала Лада.

— Так-так, саме це я й хотіла в тебе запитати, — механічно відповіла пані Барбара та одразу вийшла з кімнати.

— Ма! — Лада голосно гукнула їй навздогін. — Ма!

— Що? — мама знову зазирнула до кімнати. — Ти мене гукала? Чи мені здалося?

— Ні-ні, мамусю, тобі не здалося, — стримуючи посмішку, мовила Лада. — На шосту годину, ма. Замов, будь ласка, літак на шосту вечора.

— Ага, значить, на шосту вечора, — мама витерла хустинкою сльози, що мимоволі текли з її очей. — Ладусю, донечко, а ось цей Махмуд Четвертий… Як би це сказати… Ну, у вас це серйозно?

— Звичайно. Ми з ним навіть уже двічі цілувалися.

— Скільки?!

— Двічі, — спокійно повторила Лада.

— Правда?

— Ну так… По-справжньому… А що в цьому поганого?

— Ну, я не знаю… Просто я не чекала… — сама собі пояснила вона та причинила за собою двері.

— Ма, стривай! — гукнула Лада. — Ма?

Пані Барбара знову зазирнула до кімнати.

— Донечко, ти мене гукала?

— Ма, я хотіла сказати тобі… Я хочу, аби ти знала… Аби ти знала, що я люблю тебе. Одним словом, що б не сталося, пам’ятай, будь ласка, що я люблю тебе. Ти найдорожча мені людина. Добре?

— Добре, — розгублено відповіла пані Барбара.

— Ну, тепер все. Біжи, годуй мою сестричку. Вона й так уже, певно, зачекалася.

— Так-так, я вже біжу… До обіду, люба…

— До обіду, матусю.

Щойно пані Барбара зачинила за собою двері, Лада одразу кинулася до столу, під яким ховався Трапатоні.

— Джовані, вже безпечно. Вилазь, мама вже пішла… Ой, а чому ти плачеш?

— Ти забула взяти гроші на ґудзики, — рюмсав ворон. — А нам не вистачить твоїх накопичень. Ти мені обіцяла — і забула.

— Ну, по-перше, у моєї мами немає грошей. Ані кишенькових, ані будь-яких.

— Я тобі не вірю!

— Твоя справа, — холодно мовила Лада, — вірити чи ні, — це, зрештою, нічого не міняє. У мами ніколи не було власних грошей. А тато, за моєї пам’яті, жодного разу не дав їй ні копійки.

— Невже твій батько такий жадібний? — спантеличено запитав Джовані, не забувши при цьому недовірливо примружитись.

— Мій тато не просто жадібний, а найжадібніша людина у світі. У це, певно, складно повірити, але це правда. Загалом у нашій родині діється багато чого дивного та неправдоподібного.

— А я все одно тобі не вірю! — не вгавав Трапатоні. — Людину, яка має у своєму гардеробі п’ять тисяч костюмів та сім тисяч сорочок, аж ніяк не можна назвати жадібною.

— Боже, Джовані, ну який же ти наївний, — зітхнула Лада. — Є пропозиція… Не витрачати зараз дорогоцінний час на з’ясування всіх тонкощів життя нашої родини. А одразу вирушити по ґудзики.

— Але ж ти не маєш достатньо грошей!

— Зате я маю пречудовий план, де їх дістати.

Лада рішуче дістала з шафи валізу й кинула її на стіл.

— Мерщій лізь у валізу. Ми їдемо на площу Ринок.

— Ні-ні, я не можу! — перелякано захитав головою Джовані. — Це територія циганських воронів. На площі Ринок тільки циганські ворони можуть відривати ґудзики із костюмів львів’ян. Якщо я сунуся на їхню територію, мене як мінімум поб’ють.

— Джовані, не панікуй та не мели дурниць. По-перше, я сховаю тебе у валізу. По-друге, я не збираюсь відривати ґудзики з львів’ян. А по-третє, на площі Ринок є те, що нам потрібно.

— А що нам потрібно? — перепитав Трапатоні, вже залазячи до валізи.

— Крамничка «Ґудзики» — ось що нам потрібно!

Вже за п’ятнадцять хвилин Лада залишила батьків маєток. Аби не ризикувати та не привертати до себе зайвої уваги, вона вирішила скористатися старим заднім палацовим виходом. Навіть дворецький Родман, який знав про палац усе і мав ключі від кожних дверей, уже давно не користувався цим входом до палацу. Років шість тому він необачно забув ключ у замку. А Лада його знайшла. І то знайшла зовсім невипадково. Бо доки вона не пішла до школи, її найпершою забавкою було повсякчасне стеження за дворецьким. Їй здавалося, що мовчазний кремезний Родман насправді ніякий не дворецький. Вона свято вірила в те, що він щурячий король, який спеціально зачарував