Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

— Їі мордував батько… Через ту відьму… На ній зло зганяв за матір… за покійницю… Я його благала, молила, щоб він мене забив, ніж отак її мордує… А він мене й пальцем… У неї, здається, ребра поламані… Він її ногами…

Окиша лише пожував повітря губами, бо хотів сказати: де ж воно, те лицарство… де ж вона, та шляхетність?.. Та враз змикитив: не варто пхатися в чужі лиха, та ще й у римо-католицькі. Є кому займатись Лицаревими брудними справами. Он скільки ксьондзів налізло до Києва.

— І ключиця, здається, в неї зламана… бо він так її шваргонув, вона аж закричала… І рука в неї після того вже… І по персах він її бив…

— То як же вчинимо?.. Я не можу призначити ані мастила, ані лубу накласти, якщо, не дай Боже, там щось із кісткою. Якщо я не бачив…

— Господине лікарю! Присягайсь, що мовчатимеш, що нікому не скажеш, що бачив її нагу! — Мамка заплакала, голосно зашморгала носом.

— Ну як так, то, може, й того не треба?

— Ні, мій господине! Якщо ти сказав спочатку, що треба… то, значить, треба… Я тебе покличу…

Коли стояв у сінях, то із світлиці долинав голос мамки, лагідний, благальний, щось терпляче й довго витлумачував… Нараз голос замовк.

Окиша вже хотів забрати свою важку торбу з ослінчика в сінях і йти геть, як двері розчинились і мамка, плачучи, покликала його:

— Заходь, господине… Вона тебе не стидається, і слова, каже, не треба давати тобі, щоб мовчав…

Лікар підійшов до ліжка і став. Мамка допомогла панночці, маленькій, такій всій округлій, без жодного гострого суглоба, сісти на широченнім ліжку. Як панночка сіла, мамка стягла з неї сорочку найтоншого, яке тільки може бути, полотна.

Окиша аж відступив на два кроки, як відкрилось йому все її тіло. І сторчливі перса, і плаский живіт, і округлі, наче литі, стегна — все було геть у синцях і саднах.

— Мамко, а покажи мені спину… Поверни її до мене…

Бо панночка сиділа обпершись спиною об подушки.

І мамка розвернула панночку. Золоте волосся важкою завісою розсипалося по спотвореній спині. Окиша обережно підняв лівицею густе й важке волосся, а правицею неквапно обмацав усю спину й обидва боки. Ні хребці, ні лопатки, ні ребра не були порушені.

Коли він торкався її шкіри на спині, чи на череві, чи на персах, де були незначні смуга чи плями, вона починала якось затаєніше дихати. А до обличчя припливала кров, і вона то блідла, то ставала червоною, мов розквітла шипшина. Після оглядин тіла він поклав руку їй на чоло, потім до щоки. Лице в неї палало. І, як лічець людських хвороб та страждань, він відчув у тому пашінні чола і скронь розбурхану жіночу спрагу… Але ж замолода… Він ще раз уважно подивився на неї. Ставши проти світла до неї, щоб вона не розгледіла виразу його обличчя, споглядав її зграбну постать, високі перса, плаский живіт, наче вилитий з міді, ще не поруйнований у своїй пружності й міці ні зачаттям, ні важкою ношею нового життя, ні бурхливими пологами… Ось тоді його наче злило окропом. І він відчув у собі те, чого ніколи не відчував з жодною із тих молодичок, які його за молодих років ні-ні та й спокушали до солодкого гріха. Тих молодичок вже він лікував у миру. Бо декому з них вдалося-таки його просто затягти до себе в ліжко… Адже мав він гарну статуру і голос і обходження гречне. Тільки спочатку ніхто з них не здогадувався, що він кохається на хмільному соку з виногрон, а не на розкішних гронах жіночих персів. Потім про його уподобання довідалось чимало людей, і вже ніхто до нього не чіплявся і не спокушав. А він спокійненько лікував хворих і зароблені на болячках монети залишав у шинках під завивання дуди та багатоголосого співу кантів. А тоді знов зачинав шукати хворих…

Від панночки його засудомило, почало трусити від її голизни. Аж зацокотів зубами. Але неймовірним зусиллям змусив себе зібратися на силі і, не озираючись більше на оголену панночку, вийти до сіней. Окиша довго порпався у своїй торбі, відшукуючи потрібне зілля.

Думав, що вона за цей час і вдягнеться, і прикриється покривалом. Але панночка й не думала.

— Дитино моя, вдягнися. Холодно, застудишся.

— Мамко, — сказала панночка мамці, вся спалахуючи рум’янцем. — Мені зразу без сорочки легше стало. Не так печуть садна…

Окиша по черзі побовтав біля вуха два пузирки. Відкоркував, понюхав. Крапнув з кожного на тильний бік зап’ястя, спробував кінчиком язика. Попрохав невеличку чарочку. Злив туди з обох пляшечок, розвів водою, добре вимішав і наказав панночці швидко випити.

Та вона відмовилась сама випити — ніби в неї он як руки трусяться.

— Нехай лікар мене напоїть.

Окиша й підніс їй до вуст, яскраво-червоних і пухких, чарку із зіллям. А другу руку поклав їй на голе плече і лагідно прошепотів:

— Чим сильніші муки терпить людина, тим краще її заспокоює цей лік. Мені його таємницю один знаменитий сарацин продав за три… аж за три дукати!..

Ішов Окиша до свого боярського притулку, і все йому