Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

якого надав махновцям в оренду все той же заводчик Михайло Кернер. У передній — великій і доволі порожній кімнаті найчастіше сидів за столом років 25-ти хлопець вищий середнього зросту і міцної статури, одягнутий у військову літню форму без погонів — мабуть, недавній солдат чи прапорщик царської армії. На його столі — купа всяких паперів, ручка з чорнильницею, олівці, телефонні апарати. Над столом пришпилений до стіни аркуш білого паперу, на якому написано: "Поет, кавалерист, артилерист і телефоніст Іван Негребецький"[8]. Сьогоднішній черговий штабу — і є той самий поет, кавалерист і таке інше.

Постійно роздирають душу телефони. Негребецький знімав то одну, то іншу слухавку, крутив телефонну ручку, кричав: в одну слухавку — "Держися! Нестора Івановича нема", в іншу — "Що? A-а, де Нестор? Десь у Темировці... Там у нього також запарка", а ще в іншу — "Слухай, і не соромно тобі зняти облогу? Знімай і драпай... Це твоя справа. Але Нестор Іванович тебе за це по голівці не погладить".

На якусь хвилину-другу телефони замовкли, і Негребецький пройшовся кімнатою — розминав ноги... Підійшов до великої карти, що висіла на стіні, й почав вголос читати:

— Київ, Катеринослав, Олександрівськ... А де ж тут Гуляйполе? Де воно?

Хтозна, скільки мацав би очима ту величезну карту, якби не ввійшли двоє озброєнних мисливськими рушницями селян.

— Іване, приймай шпигуна! Спіймали його на Ярмарковому майдані... Допитувався, як зустрітися з нашим Нестором. Диви, який гусак!

Перед Негребецьким стояв типовий панок у чорному циліндрі й з густими невеличкими вусами, хвацько задертими вгору.

— Я не гусак! — образився він. — А делегат з Петрограда, від Тимчасового уряду.

"Мені ще тільки не вистачало до повного щастя цього панка-делегата, — незадоволено подумав черговий. — І що з ним робити?.. Бог його знає. А може він і не делегат? Хіба зізнається?"

Про всяк випадок, наче слідчий, запитав:

— Говори правду, хто тебе підіслав?

— Мене не підіслав, а прислав російський Тимчасовий уряд... Ось мій мандат. Читайте, — панок простягнув Негребецькому якийсь папірець. Іван сердито схопив його, пробіг очима зміст і кинув на стіл між безліч всякого хламу, а сам до себе вголос пробурчав: — Ото ще Господь за щось покарав Україну — дав ось таких сусідів — москалів: без нас не можуть ні лягти спати, ні проснутися, — а до російського посланця: — Та присядьте вже на лавку, зачекайте Нестора Івановича. Може й незабаром з'явиться.

Махно справді не забарився. Він залетів вітрюганом у приміщення штабу. Делегат Тимчасового уряду підхопився і пильно дивився на отамана, прагнучи запам'ятати усі його портретні рисочки, а то й збагнути характер і навіть цієї хвилини настрій. Відомий далеко за межами Гуляйполя Махно уявився таким: він був середнього зросту молодим чоловіком років тридцяти, не більше, кирпатим, жвавим у рухах, худорлявим, мав швидкі чи то карі, чи то темносірі очі, які пронизували співрозмовника наскрізь, мов просвердлювали пекучими променями. Кучерявий великий чуб, що нині модний, здавалося, давно не бачив гребінця, спадав Махнові на його вузькі плечі. Отаман періодично покахикував, мабуть, у нього були проблеми з легенями — що ж, дев'ять чи десять років у тюремних камерах, звісно, повинні були залишити свій зловісний слід у тілі цієї напрочуд твердої характером людини. Махно був одягнутий в діагоналеве галіфе, заправлене в хромові, невеличкого розміру чоботи рудого кольору, і в драгунську з петлицями куртку. Через плече на вузькому ремінному паскові в нього висів, аж до ніг дістаючи, маузер у дерев'яній кобурі. Був без головного убору. Настрій у нього зараз пречудовий. Такий висновок можна зробити з його усміхненого обличчя і чітких впевнених кроків — він наче не ходив, а літав. За ним на незначній відстані невідступно крокував його особистий охоронець і порученець Сашко Нетреба. Він одягався під Махна, лише усе на ньому було значно більших розмірів, звісно, за його ведмежею структурою.

— Хто такий? Відкіля? — показав отаман рукою на невідомого панка.

— До тебе, Несторе Івановичу, — відповів замість гостя Негребецький. — Хреститься і присягається, що він — делегат від Тимчасового уряду Росії. А я думаю: "На якого хріна нам якась Росія? У нас своя держава — Україна".

Махно до делегата:

— Мандат!

Сашко тут же вголос передражнив Нестора:

— А як же! Ми такі: для нас мандат — і кришка! Тому, у кого немає мандата, — також кришка.

Іван трохи задовго шукав серед паперців на столі той мандат, а тому, коли подав його Махну, незадоволено пробубнів:

— Якась вшива цидулка, а скільки з нею клопоту.

Махно прочитав мандат і тут же:

— Що, кадетики, одержали і в Петрограді моє повідомлення телеграфом, що в Гуляйполі вся влада перейшла до повстанських загонів селян? — Махно недоброзичливо глянув на делегата.