Ірина Сергіївна Потаніна - Ну чисто янгол!

— Ніколи, ніколи, нам жахливо ніколи! — з заплющеними повіками я слухала цілком людське буркотіння і бубоніння. На слух моя нова знайома сприймалася куди краще, ніж на вигляд. Щоб поберегти свої нерви, я вирішила поки очей не розплющувати. — Нам жахливо ніколи! — бубоніло й далі. — Ми вже змарнували купу часу! Замість щоб готуватися до конкурсу, твоя підопічна нахабно впала непритомна! Авжеж! Лежить без руху вже цілих сорок три секунди! Агов, ти чого так сполотніла? Ангеліно Андрєєва, тобі що, теж стало зле? — я не витримала й підняла одну повіку. Кошлата диво-істота співчутливо схилилася над моєю косметичкою.

— Якщо дівчинка зомліла, її терміново треба повернути в реальний світ і викликати лікарів! — знову почувся із дзеркала голос мого янгола-охоронця. — До того ж, поки вона буде тут, я могла б знову просотатися в наш світ і повернутися сюди вже з однаковими очима…

— Ніколи! — у відповідь знову пролунав однозначний протест. — А в лікарях потреби нема. Дівчинка, певно, нічого не їла зранку, а потім витратила купу сили на перехід між світами, ось і відключилася. Я вже дала їй пігулку, яка поновлює сили. Зараз ліки подіють і…

— Уже подіяли, — вирішила зізнатись я.

— Ох, не перебивай! — ображено відмахнулась істота. — Отож, зараз ліки подіють, дівчинка отямиться, й ми відразу почнемо діяти. Через переміщення між світами та за пустою балаканиною в нас зовсім часу не лишилося…

Ми з Ангеліною синхронно розсміялися. Пусту балаканину критикувало її ж джерело…

— Будь ласка, познайомся, Віро, — Ангеліна вгледіла мене з дзеркала й розпливлася в посмішці. — Це — Ангеліна Крючкова, янгол-охоронець твоєї Тамари.

— Багато хто ще зве мене Ведмедиком. Чомусь усе плюшеве здається їм ведмедиками… Я не ображаюся. Вважатися Ведмедиком навіть приємно. Хоча моя підопічна завжди мріяла мати вдома пса, тож більше я схожа на собаку, чи не так?

— Е-е… — тільки й змогла відповісти я.

— Здивована? — вірно розтлумачила мою розгубленість Ангеліна. — Але ж не всі придумують собі охоронця, схожого на людину… Тамарі її янгол бачиться саме таким…

— Завжди знала, що в неї хвороблива фантазія! — мимоволі вирвалось у мене.

— Хвороблива? — Ведмедик-Собака миттю надзвичайно стурбувався. — Я маю кепський вигляд? Мені варто звернутися до лікаря? А-а… — здається, до неї дійшло. — Це ти говориш у переносному значенні?! Ой! Виходить, я тобі не подобаюся? Як же мені знести таке?!

При цих словах Ведмедик робила такі кумедні пики й так щиро жестикулювала, що я тепер могла чесно відповісти:

— Що ви! Дуже подобаєтеся. Просто я не звикла до істот з такою зовнішністю.

— Нічого! Ще звикнеш! У нас таких багато! — вмить перестала засмучуватися Ведмедик. — Годі, Ангеліно! — звернулась вона до дзеркала. — Ми з дівчинкою будемо входити в курс справи, а ти займайся життям у реальному світі! Не хвилюйся, у нас все пройде якнайкраще!

— А в мене?! — мало не закричала Ангеліна з дзеркала. — Я так і залишуся різноокою? Та мене ж люди цуратимуться!

— Стривай, а це остаточне рішення? Ну, про те, що янголи в реальному світі не повинні зачіпати косметику? Бо нафарбувала б друге око, та й по всьому…

— Остаточне рішення! — кривлячись, передражнила Ангеліна. — Бери вище! Це — воля Обставин…

— М-да, тоді нічого не вдієш… — знітився Ведмедик, але відразу знов пожвавішав: — Ну, Ангеліно, придумай що-небудь сама! Ще кілька переміщень між світами — й твоя підопічна взагалі розгубить останні сили. Крім того, нам ніколи… Дай сама собі ради без участі Віри…

Після ще кількох хвилин суперечок вирішили, що Ангеліна ховатиме нафарбоване око під чубчиком або, якщо світитиме сонце, за темними окулярами.

А ми з Ведмедиком подалися готуватися до конкурсу. Втім, точніше буде сказати, нас спровадили.

Ледь я зробила кроків зо два в зазначеному Ведмедиком напрямку, як відразу остовпіла. Казна-звідки просто переді мною виріс папуга. Та який! Величезний — завбільшки з людину, — одягнений у фрак з краваткою-метеликом і чомусь дуже блідий:

— Прекрррасно! Брравіссімо! Крраса врразлива й вимагає супррроводу! — галантно вклонилась дивина. Папуга хоч і говорив, однак робив завеликі паузи між словами.

— О ні! — простогнала Ведмедик, намагаючись вирвати мене з чіпких обіймів папуги. — Вибачте, Ангеліна — моя підопічна, і ми знаємо, куди йти.

— Кррадете перрспективи, кррихітко! — докірливо кинув папуга. — Конферрансьє, що виррішив прровести кррасуню до шатрра конкуррсанток — ррідкісне явище. І ррідкісний дарр світобудови!

— Ну, загалом, так, — понуро погодився мій Ведмедик і мовчки побрів поряд.

Зізнатися, я нічогісінько не второпала з їхнього діалогу.

— Ведмедику, поясни! — довелося благати мені.

— Шановний, ми, зрозуміло, з радістю підемо у вашому супроводі, — Ведмедик виявила справжні дива дипломатії. — Але, будь ласка, дайте нам побалакати по секрету. Знаєте, скільки всього ми з підопічною хотіли б обговорити до того, як вийдемо на загальний огляд!

— У шатррі конкуррсанток не побалакаєш по секрету! — багатозначно протяг Папуга. Як виявилося, ця фраза означала його згоду залишити нас наодинці. Важке крило неохоче забралося з мого плеча, і папуга цілеспрямовано покрокував уперед, вочевидь скривджений нашою неуважністю. Ми з Ведмедиком перешіптуючись пленталися слідом. Навкруги, скільки сягало око, розлягалися зелені пагорби, подекуди прикрашені квітчастими