Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Хай бачать мої однолітки та старші дівчата і хлопці, з ким я, Настя, яку ви позаочі називаєте «байстрючкою», бо мій батько від мене відрікся ще до мого народження… Але ж, бачите, виросла. Цієї весни стала «найкрасивішою комсомолкою району». Такий конкурс організували в Крижополі. За цю ініціативу секретаря спершу дуже гудили, навіть чекали, що видадуть «вовчий білет», але тоді його забрали до Вінниці. Кажуть, що він організує обласний конкурс «Найкрасивіша комсомолка області». Може, поїду, якщо в райкомі комсомолу знайдуть гроші на плаття для мене і куплять туфлі.

Але найголовніша моя перемога, найкращий приз – він. Він! Ми прийшли з ним на танці! Любуйтеся нами, городищенці!

Господи праведний! Він галантно запрошує мене на вальс.

Я не дуже вдатна до танців, бо ніколи було навчитися. То садимо картоплю з мамою, то білимо хату, сапаємо грядки з часником і цибулею, то збираємо колорадських жуків, косимо і сушимо сіно, гній з хліва викидаємо, то корову пасемо, то…

Вже повів мене, поклавши мою долоню у свою гарячу руку. Другу (ще гарячішу!) – на талію. І відразу ж крутонув мене. Я зачепилася сандалькою за його моднячий босоніжок. На нас витріщили очі все молоде Городище, я заточилася, і ми мало не впали на підлогу. Напружилася з усіх сил. Враз вистрілили мої рятувальні крильця з-під лопаток. Стрепенула ними. І – полетіла.

Павлик відчув мою легкість і теж ніби полетів разом зі мною. Ми заполонили все танцювальне коло, ніхто не ризикнув кинути нам виклик.

Завклубом ввімкнув вальс ще раз – і ми з моїм коханим літали далі. Я трішки оговталася і переживала, що в мене дуже куценьке платтячко, але… в мене красиві ноги і стегна, шовково-мармурове тіло – хай дивляться. Я вже – жінка. Я – доросла! Любуйтеся нами з Павлом!

Я бачила, як мені заздрять однолітки і старші. Павлик узяв мене під руку, і ми демонстративно вийшли із танцювальної зали.

Знову купалися і любились. Він приніс ще пляшку солодкого вина. Знову купалися і кохались. Мама мене не кликала, і це тривало, аж поки не засіріло над Городищами. Він обцілував моє вологе від роси тіло, ще раз взяв мене, вже при світлі, ми скупалися і попрощались.

Вдень я стежила крізь шпарку в паркані, як він на ґанку збирає чемодана. У заплічний мішок напихає нашого домашнього масла, банки меду, сметани. Вудженого сала. Домашньої ковбаси в горщику…

Затраскотів мотоцикл з візком: його дядько Гнат приїхав, щоб відвезти Павлуню в Крижопіль на залізницю.

Я нічого іншого не придумала, як винести йому назустріч глечик свіжого молока. Він одмахнувся від нього, щоб не «зафоцькати голубу теніску».

Ревнув мотоцикл, гребонув заднім колесом спориш. Вітер напнув його теніску, заліз у чуприну і підштовхнув мого любого у бік Крижополя…»

«Головне, щоб вона не вискочила в другий тур! Буде битися несамовито. Пам’ятаю, як вона допомагала мені на виборах. Діє, як воднева бомба. Залишається тільки нерухомість. «Для нього найважливіше з мистецтв – нерухомість» Це вона про Алігатора.

Рідна Оранто, допоможи завалити Янаконду, якщо проповзе в другий тур… Допоможи. Приймаю всю твою критику. Старався. Але не доробив. Я ж не вчився на Президента. Та ще й такої важкої країни і нації. Виправлюсь. Ось побачиш.

Із другим пришестям – багатьох вимітатиму з оточення. «Президент потрапив у вороже оточення і сміливо вийшов із нього», – скаже моя вільна преса.

Із безликого натовпу я творю націю. Так, не завершив, але після першого мого терміну стало більше українців серед хохлів і малоросів, дорога моя свята Оранто. Ніхто не розуміє, як важко було це зробити…

Отож, дайте (дайте!) мені ще один президентський термін! Ісусе! Царице Небесна! І я створю повноцінний український народ!»

Президент тихо простогнав, звівся на довгі ноги і знову осів у пухкий шкіряний фотель із різьбленими підлікотниками у вигляді драконової голови з ошкіреною пащекою.

Цей фотель привіз Президентові вінницький, надміру самостійний, губернатор. Знайшли цей раритет у Городищах, на горищі в Павлової сусідки. Ніби колись то було сидіння Івана Богуна, яке забули козаки, женучи ляхів із Томашполя на Немирів.

На ньому сиділи війт, голова комнезаму, потім голова колгоспу, потім парторг. Шкіра протерлася до дірок, пружини вилізли, і фотеля викинули на смітник. Хтось вночі підібрав його і заховав. Забули.

Коли Павло призначив головою району свого кривенького небожа Лукаша з Городищ, той і познаходив для вуйця:

а) ярмо, в яке до корови ніби підпрягалася по війні його мама, юна ланкова Оксана;

б) залізне кінське путо, в яке тато, Дмитро Васильович, на ніч «взував» корову, щоб не вкрали;

в) самогонний апарат, яким гнали самогон на весілля тата Дмитра і мами Оксани;

г) начищений до блиску бронзовий німецький дзвінок, що багато років по війні скликав городищенських школярів (і Павла, звісно) на уроки;

д) кований вухналь, забитий у сволок, до якого прив’язували колиску із майбутнім Президентом.

Все це експонується на дачі Павла,