Марія Хіміч - Байстрючка

— Зінаїдо Іванівно, — уже ледь не плакала, — я — позашлюбна дочка вашого покійного чоловіка Назара.

Жінка жадібно ковтнула повітря й оторопіло провела очима туди-сюди. Відтак схопилася за серце.

— Синочку! — крикнула вона. — Дай валідолу!

У ту хвилину валідол був потрібен не тільки їй.

Я схопилася, допомогла Зінаїді Іванівні сісти на диванчик. Тим часом двері, які вели в хату, відчинилися і забіг схарапуджений… Ірокез. На бігу він витирав масні губи кухонним «вафельним» рушничком. Його, очевидно, відірвали від обіду.

— Ти? — пронизав він мене очима й кинувся до матері.

— Валідол, — сказала вона йому.

— Зараз, — кинувся знову у двері до хати.

Тим часом я порилася в наплічнику й дістала жменю м’ятних льодяників — мама зазвичай купувала їх для того, щоб ушляхетнювати запах з рота після обіду.

— Тримайте, — поклала цукерку в долоню жінки.

Вона, задивившись на мене, спроквола вклала льодяник до рота.

Двері знову нахабно розклямилися, і на веранді потіснішало від гороподібної постаті Марка. У руках він тримав склянку, з якої пахло валер’янкою. Услід за запахом з хати примчав товстий чорний кіт. Він чіплявся до Ірокезових ніг і відчайдушно об них терся грубою шерстю.

— Котяро, — насварився на нього Марко й простягнув матері склянку: — Тримай, це валер’янка. Валідолу не знайшов.

— Ох, ніколи-нічого, — дорікнула мати, глипнула на мене й замовкла. Потім дрібними ковтками випила рідину.

— Легше? — запитав Ірокез.

— Легше, — відповіла господиня.

Марко потоптався на місці та глянув на мене:

— Як ти до нашого дому потрапила? Тітку не можеш знайти? Забула адресу?

— Марку, я шукала зовсім не тітку, — засоромлено відповіла.

— Синочку, це твоя сестра, — вирвалося в Зінаїди Іванівни зненацька навіть для неї самої. Вона навіть на мить прикрила рота, з якого ледве не випав льодяник.

— Сестра? — Марко підняв брови дашком. — Де ж ти взялася?

— А ти не знаєш, звідки сестри беруться? — насмішкувато-агресивно сказала жінка. — Батечко твій у свій час пристарався… Схожа вона на нього дуже… Ох…

— Мамо, ти, головне, не переживай, — затурбувався Марко.

— Гаразд, — підвелася жінка. — Уже відпустило. Ти, напевно, голодна, — звернулася до мене, — роззувайся, роздягайся й заходь до хати.

З цими словами Зінаїда Іванівна покинула нас з Ірокезом наодинці. Я скинула свої шкари й розстібнула куртку.

— Ксенько, — стиха покликав мене Марко.

— Що? — підвела на нього очі.

— Не думай, що я — не сповна розуму, але тебе дещо попрошу: не їж і не пий того, що мама тобі зараз запропонує, — на лиці Ірокеза читався непідроблений переляк.

— А що таке? — і собі злякалася.

— Вона може щось підсипати, — запевнив Марко.

— Отруту для пацюків? — посміхнулася.

— І її також… А може, і щось гірше, — змалів парубок.

— Тоді не буду, — пообіцяла.

— Я радий, що ти, сестро, знайшлася, — сказав Марко.

Підійшла поближче й обійняла його. Мене всю пронизало струмом: уперше пожалкувала, що Марко — мій брат…

Мій бідолашний скалічений Назаре! Я тримала твою голову на своїх колінах і свідомо тягнула час, аби зателефонувати до «швидкої», давно прожованою, і від того несмачною, жуйкою.

Твоє серце (ця прибита синиця, яка була мені дорожча за всіх орлів, разом узятих) стукало щоразу рідше. Я вдивлялася у твої напівзаплющені очі й намагалася побачити в них своє відображення. Ти хотів щось мені сказати, язик неслухняно повертався, і ти давився ним, мов отруєним шматком м’яса.

Мій Гриць, якого я не стала ділити ні з ким… Твої батьки, Назаре, мали б назвати тебе саме так…

Я не стала вичитувати Варварку за те, що вона проговорилася. Однаково правда поплавком завжди вистрелює на поверхню, без різниці, скільки їй років — два, три чи дванадцять.

Мені було лишень образливо, що дочка не виконала мого прохання мовчати. Вона, мабуть, уже сама про все здогадалася: усю дорогу до бабусі я мало розмовляла й виглядала