Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

активних пошуків, а тоді вийти до колії. Але потрібен провідник, який би, по-перше, знав місцевість, а по-друге, допоміг із запасом харчів, без яких цей план коту під хвіст.

На лісоповалі працювали кілька демобілізованих солдатів, які проходили службу в цих краях і залишилися, щоб заробити трохи грошей. Вони жили поза зоною, мали щотижня один вихідний день. Серед них і треба було шукати потрібну людину. Посередником став один із кримінальників, який узявся також дістати сухарі та консерви – він мав зв’язки з охороною і без проблем, але за певну мзду постійно доправляв у зону махорку, цигарки, їжу й навіть спиртне.

Уранці на місці вирубки почувся такий розпачливий крик, наче когось різонуло бензопилкою. Охорона миттю кинулася до потеріплого. Лише на кілька хвилин. Але мені цього було досить, щоб заховатися за деревами й зникнути з лісоповалу. Солдат чекав на мене в домовленому місці, метрів за двісті, з двома парами лиж і полотняним наплічником із харчами. Він біг попереду легко, як лісовий звір, його молоде натреноване тіло не знало втоми. Я ледве встигав за ним: бозна-коли востаннє ходив на лижах, та й ослаб після тифу. Але без лиж про втечу звідси годі було й думати. Сніг уже третій день поспіль сипав як із рукава. Снігопад перетворювався на завірюху. Те що треба!

Під вечір ми дісталися до засипаної снігом лісової хижки. Розпалювати грубку не стали: хоч і сніжило, але я боявся, що дим може виказати нашу схованку. З’їли консерву, по скибці хліба, випили талого снігу й лягли спати. На світанку провідник мав провести мене далі, в іншу лісничівку, зорієнтувати на залізничну колію й повернутися, узявши другу половину обіцяної плати.

Стомлений денним переходом, я заснув, наче в криницю впав. Прокинувся опівночі. Щось розбудило мене, ніби якийсь дзвіночок у мозку сигнал подав і зразу ж розчинився в тиші. Ця тиша, якась така абсолютна, віковічна, як до сотворення світу, мов обценьками, стискала голову, та так міцно, що, здавалося, ось-ось вухами кров бризне. Голова розколювалася від болю. У хижці не було нікого. Серце затріпотіло від тривожного передчуття. Я потягнувся за наплічником із консервами й сухарями, якого поклав біля голови, але його на місці не було. Засунув руку у внутрішню кишеню, де заховав гроші, – порожньо. Намацав у кишені штанів коробочку із сірниками, черкнув: маленький язичок вогню на мить освітив порожню хижку – у ній ні провідника, ні наплічника, ні лиж. Я зірвався на ноги, з усієї сили штовхнув двері, упав на коліна: слід від лиж починався біля самого порога й губився в лісі.

Якби той юда не вкрав мої лижі, я міг би спробувати й самостійно дістатися, куди намірився: залишатися без їжі не вперше, а води навколо он скільки – розтоплюй сніг і пий. Але без снігоходів далеко не зайдеш. Холод уже пробирався до кісток. Я мусів щось робити: чи запалювати вогонь і чекати або переслідувачів, або голодної смерті, чи вирушати в дорогу, іти й зігріватися власним теплом та хоча б крихітною надією вирватися з пастки, у яку так необачно потрапив. Вибрав друге. Відірвав від дверей хижки дві дошки, трохи відшліфував їх бруском, яким наточував бритву для гоління, прив’язав свої чудо-лижі до підошов валянок і пішов.

Я таки дійшов до колії. Аж на п’ятий день. Там мене, обмерзлого й виснаженого, підібрали й відправили до шпиталю. Праву ногу вдалося врятувати, а на лівій, у яку через дірку у валянку постійно набивався сніг, ампутували всі пальці. А потім був ще й карцер. А вже опісля – Колима. Звідти, сказали, ще ніхто не втік. Ніхто!

Але завжди знаходиться хтось, хто робить те, що досі не вдавалося нікому…

4

– Прокинулась? От і добре. Може, щось скажеш? Хоча б як звати тебе, зеленоока? Гаразд, мовчи. Не бійся: ніхто не знає, що ти тут. Якби знали, то уже прийшли б. Бач, сіріти починає, ніч минає. На що ти так дивишся? А-а-а, то моя ікона. Дивуєшся, що на іконі обличчя евенка? А хіба хтось зустрічав Бога й знає достеменно, яке в нього обличчя? Я бачив його таким… Не віриш? А ти повір. Бог приходив до мене в образі евенка, коли життя моє висіло на волосині. І та волосина втримала мене, такого довготелесого. Втримала, бо Він наказав.

А на другій картині сопка. Гарна, еге ж? Ніби вулкан, що тільки-но прокинувся від тривалого сну й ось-ось закипить, вибухне, вивергне магму, затопить нею все навколо. А під сопкою осінь. Колимська осінь. Ото модрини. Бачиш, як палахкотять, ніби вогняні язики до неба тягнуться. Якби сам не бачив, не повірив би, що хвоя може бути такою мідно-золотою. Але вона на модринах справді така, і опадає, як у нас – листя на дубах і тополях. Ти цього не знала?

Мовчиш. Ну то слухай. Бог любить красу, Він кожен куточок землі нею наділив. Щоб ми дивилися й самі до тієї краси тягнулися, вищими ставали. Навіть Колима… Прибув я туди невільником, арештантом, а став вільною людиною. Так буває: здається, що вже всьому кінець, що це твій останній глухий кут, з якого ніколи не вибратися, та раптом усе так повернеться… Ніби хтось переставить усе у твоєму житті, як фігури на шаховій дошці. Ти робиш шах і мат – і король у твоїй руці.

Ікону я написав уже пізніше, після Колими. І сопку теж із пам’яті малював. Сам не знаю, як воно так вийшло: ніколи про малярство й не мріяв. А якогось дня ніби чиясь рука моєю повела, і те, що було в пам’яті, на полотно зійшло. Значить, потрібно це було. Та ти не дивися на мене так – не божевільний я. А мо’, і справді трохи… Та ми всі в Божій волі. Ти теж… Тепер-от лежиш