Барбара Космовська - Samotni.com

них трохи згори. Спершу вона намагалася триматися інакше, але незабаром з’ясувалося, що добре серце з-поміж цих дітей знайти важко. Вона любить називати їх подумки дітьми. Вони сповнюються до неї поваги лише перед уроком англійської, бо ту вона знає не гірше за вчительку. Але на інших предметах вона прагне триматися на рівні доброго середнячка. Так безпечніше.

Шкода, що навчальна програма в пакистанській школі, до якої вона ходила в Сирії, так сильно відрізняється від польської. Принаймні у цьому разі Зося справді має рацію. Бо хоч вона й мусить надолужувати втрачені роки навчання, її спогади та друзів із Дамаска в неї ніхто не відніме.

На викликане в пам’яті личко Сюзани, веселої сирійки та вірної подруги, несподівано накладається промениста посмішка Ірміни.

— Хеллоу!

Ірміна має в очах саму солодкість і німе прохання. Звісно, написати твір з англійської.

— Привіт! — відказує Йоанна, ледве повертаючись з неба на землю.

— О! Маєш кльовий шалик… Невже «Беннетон»? — улесливо каже подруга.

І нарікає на те, що ці канікули закороткі, вона навіть не встигла поговорити зі своїм хлопцем, тим самим, який іноді привозить її моднячим мотоциклом, і на якійсь вечірці вони були лише одненький раз. Зате на якій! Там розносили їжу і пускали тільки тих, кому за вісімнадцять! Краще хай Йоанна не питає, бо гріх розказати, що там коїлося. Про англійську — це зрозуміло, зараз вона щось нашкрябає, а мати, коли дізнається, то про грошенята доведеться забути, бо вона попереджала. Крім того, у неї ламаються нігті, тож вона мусила викинути купу грошей на вітаміни, а на «Allegro» застій у їхніх мегазапасах, лажа та й годі, ну, хіба що крім успішної операції вуличному котові. А тут ще й її знайшов черговий надокучливий чмошник, і хоч-не-хоч треба було з ним розбиратися…

«Вона така гарна, — думає Йоанна, придивляючись до тендітної подруги. — І ніби не дурна… Хоча зробила все, щоб стати клоном Каськи. Подбала навіть про хлопця з сумнівним минулим і ревучим двигуном. Просто, щоб заробити схвалення тієї ідіотки».

— Звичайно, ти хочеш, щоб я допомогла тобі написати твір, — перериває вона безладний монолог Ірміни.

— Ти справді можеш? — Ірміна благально чіпляється рукою за військову куртку Йоанни. — Я тобі відстебну скільки захочеш! І такий класний лак для нігтів підкину. Відпад! Кажу тобі! Лора хотіла його вициганити за…

— Я не хочу лаку. Я подивлюся, що можна зробити.

— Я тебе люблю!

Ніжність Ірміни липка, мов льодяник, коли вона виражає її гучним поцілунком, і Йоанні так і хочеться витерти щоку серветкою. Але вона не зробить цього.

Йоанна пам’ятає перший день у новій школі, коли всі дивилися на неї, як на рідкісного представника родини сирійських плазунів. Тільки Ірміна, вдаючи, що не бачить, як закопилила губи Каська, взяла її за руку і кинула по-простому: «Не хвилюйся, з новенькими так завжди. І ці дурбецали зараз дістануть від Талеса по одиниці й матимуть собі халепу». Після школи вони навіть разом подалися в місто, щоб поїсти піци і поплескати язиком.

«Шкода, Ірмо, що ти дозволила себе склонувати», — подумала Йоанна, обтрушуючи в роздягальні свою куртку від снігу.

На історії западає наполеонівська ніч. Монотонний голос вічно сонної вчительки змушує позіхати цілий клас. Це один із моментів шкільного життя, коли Йоанна заодно з цілим класом. Схилившись над блокнотом, вона пише листа. До матусі. Колись вона робила це потай від Зосі, але з’ясувала, що соромитися листа до матері не слід, як, приміром, нічного нетримання сечі. Таким чином, однієї чудової днини, коли сестра покликала її на вечерю, Йоанна крикнула у відповідь: «Зараз! Тільки закінчу листа до мами!»

Запала тиша. Коротка, як видих.

— Гаразд, — почула вона приглушений голос Зосі. — Тільки пиши без помилок! Адже я відповідаю за твій правопис.

Та й усе.

Листи клалися в конверти без адреси. Натомість на кожному стояла дата. Лежали вони на підвіконні або між книжками. Зося вирішила цю проблему, подарувавши Йоанні на день народження коробочку з жучком-сонечком, на якій старанно було виведено:. «Листи до мами».

— Чудово! — Йоанна згадує, як ласкаво ковзнула поглядом по сонечку і зворушено прошепотіла: «Сонечко, лети на небо…»

Перша річ, про яку слід було сказати мамі, — це Зосина ангіна. Звичайно ж, м’яко, щоб ця тема не викликала у матері смутку. «Але ж мигдалики недовго гнояться, — пише вона дрібно. — Хворіти на канікулах слід заборонити!» — занотувала вона і підкреслила це речення хвилястою лінією. Вона промовчала про те, що через хворобу сестри в неї купа клопотів. Бо навіщо морочити голову матері тим біганням по аптеках і крамницях, витиранням невидимої пилюки і щоденним миттям посуду? Зате похвалилася подвигами на ковзанці, а надто стрибком упівоберта, причому тільки раз вона приземлилася на сідниці. І, нарешті, Йоанна описала зиму. Вона зазначила, що вигляд з вікна класу не надто вражаючий, бо шубка в зими сіра, а гілля голих дерев — закошлане, як волосся. Але якщо піти в парк… Там зима струнка, як моделька! Вся в білих шатах і в прикрасах із крижаних бурульок… «Бо, знаєш, мамо, — дописала вона, подумавши, — навіть зима прогулює уроки, обминаючи нашу школу десятою дорогою. Якби я була пані Зимою, то робила б так само».

Продзвенів дзвінок, і голос історички завис на півслові. Її «ефірний час», як сказав би Тимек, закінчився, а разом з ним і низка перемог та поразок Наполеона.

Подих свободи дійшов і до Йоанниної парти. Дівчина загорнула зошит. Роззирнулася класом, що дедалі більше порожнів, вражена вправною евакуацією досі сонних сусідів.