Кім Тхюї - Ru

перетнув битий шлях, несучи їй сніданок. А тоді ще одного ранку... і ще одного. Якось увечері вона простягнула мамі аркуш, обписаний чорними знаками запитання, виключно знаками запитання. Нічим іншим. У вантажівці, набитій робітниками, мама не бачила її. Молода дівчина не повернулася ні на плантації, ні в сад бугенвілій. Вона зникла, не знаючи, що садівник марно просив у своїх батьків дозволу одружитися з нею. Ніхто їй не сказав, що на прохання садівникових батьків дідусь погодився перевести його в інше місто. Ніхто не сказав, що садівник, якого вона любила, був змушений поїхати, не залишивши їй листа, бо вона була неграмотною, бо була дівчиною, яка їздила в товаристві чоловіків, бо її шкіра була надто спечена сонцем.

У мадам Жірар була така сама спечена шкіра, навіть якщо вона не працювала ні на малинових полях, ні на плантаціях. Мадам Жірар найняла маму, щоб у неї прибирати, не знаючи, що до свого першого трудового дня мама ніколи не тримала в руках мітли. Мадам Жірар була платиновою білявкою на кшталт Мерилін Монро, з небесно-блакитними очима, а месьє Жірар, високий брюнет, був гордовитим власником старомодного виблискуючого авто. Він частенько приймав нас у своєму білому домі з бездоганно підстриженим газоном, з квітами обабіч входу і килимом у кожній кімнаті. Вони були втіленням нашої американської мрії.

Їхня донька запрошувала мене брати участь у змаганнях на роликових ковзанах. Вона ділилася зі мною своїми замалими для неї сукенками, серед них літня бавовняна сукенка, блакитна з дрібненькими білими квіточками, на бретельках, які зав’язувалися на плечах. Я носила її влітку, а також і взимку, одягаючи наверх білий светр з високим комірцем. Кілька перших років ми не знали, що для кожного вбрання є своя пора року, що не треба просто носити одяг, який у нас є. Коли нам було холодно, ми вбирали одну річ поверх іншої, шар за шаром, немов подорожні, не перебираючи й не відаючи про різні категорії одягу.

Тридцятьма роками пізніше батько віднайшов сліди месьє Жірара. Він жив в іншому будинку, дружина його покинула, а донька взяла академічну відпустку, шукаючи мети в житті. Коли батько переповів мені всі ці новини, я відчула себе майже винною. І питала себе, чи ж ми мимоволі не вкрали американську мрію месьє Жірара бодай через те, що так до неї прагли.

Тридцятьма роками пізніше я також знайшла свою першу подругу, Жоанну. Вона мене не впізнала — ні по телефону, ні при особистій зустрічі, бо ніколи не чула, щоб я озивалася, бо ми ніколи доти не розмовляли, бо пам’ятала мене мовчазною і глухою. Вона не дуже й пригадувала, що хотіла стати хірургом, тоді як у середній школі щодо профорієнтації я завжди відповідала, що мене, як і Жоанну, цікавить хірургія.

Керівники з профорієнтації щороку викликали мене в свій кабінет, бо помічали вражаючий розрив між моїми шкільними оцінками й результатами тестів щоденного інтелектуального розвитку, які межували з дефективністю. Чому я не могла знайти зайвий предмет у низці «шприц, скальпель, череп і бістурі», тоді як могла напам’ять розказати текст Жака Картьє? Я засвоювала тільки те, що мені конкретно викладали, переповідали й давали. Ось чому я розуміла слово «хірург», не знаючи слів «коханий» чи «салон для засмаги», чи «катання верхи». Я вміла співати національний гімн, але не знала ні «Танцю каченят», ні вітального приспіву на день народження. Я накопичувала знання навмання, як мій син Анрі, який може вимовити слово «груша» і не може «мама», бо наші шляхи навчання нетипові, всіяні поворотами і складнощами, без певної послідовності чи логіки. Я так само малювала свої мрії через зустрічі, через друзів та інших людей.

Багато іммігрантів реалізували американську мрію. Тридцять років тому місто не мало для нас ніякого значення, був це Вашингтон ДК, Квебек, Бостон, Рімускі чи Торонто, ми перетинали цілі квартали, всіяні трояндовими садами, величезними столітніми деревами, кам’яними будинками, але на жодних дверях ніколи не фігурувало адреси, яку ми шукали. Сьогодні моя тітка Шість і її чоловік (вуйко Шість) мешкають в одному з таких будинків. Вони подорожують першим класом, їм доводиться приколювати записку на спинці своїх сидінь, щоб стюардеси припинили приносити шоколадні цукерки й шампанське. Тридцять років тому у нашому таборі біженців у Малайзії цей самий вуйко Шість повзав повільніше за свою восьмимісячну донечку, бо охляв через брак харчування. Цій самій тітоньці Шість доводилося однією лише голкою шити одяг, щоб купити молока донечці. Тридцять років тому ми з ними жили в чорноті, без електрики, без водогону, всі на купі. Сьогодні нарікаємо, що їхній будинок завеликий, а наша родина надто розкидана, замала, щоб відновити інтенсивність, властиву нашим святам — аж до світанку — коли ми збирались у моїх батьків упродовж перших років нашого перебування в Північній Америці.

Нас було двадцять п’ять, інколи тридцять осіб, у Монреаль ми діставалися із Фанвуда, Монпельє, Спрінгфілда, Ґелфа, збирались у невеличкій трикімнатній квартирі впродовж різдвяної відпустки. Якщо хтось хотів таки поспати, він мав лягати у ванній. Інакше ми всі лежали покотом. Хоч-не-хоч, розмови, сміх і пересварки тривали всю ніч. Кожен дарунок, яким ми обмінювалися, був справді дарунком, бо був значимим. Фактично кожен дарунок був справді дарунком, бо передусім походив головним чином із пожертви і був відповіддю на якусь потребу, бажання чи мрію. Ми всі добре знали, про що мріяли наші близькі, цілісінькими ночами лежали, тісно притиснувшись один до одного. У той час ми мали однакові мрії. Тривалий час ми були змушені мати однакові мрії, мрії про американську мрію.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять, тітка Шість, яка на той час працювала на заводі по переробці курчат, подарувала мені квадратну алюмінієву банку чаю, прикрашену малюнками китайських фей, вишняками й червоно-золотистими й чорними хмарами. Тітка Шість узяла десять складених удвоє клаптиків паперу і вклала в чай ремесло, професію і мрію, яку вона мала для мене: журналіст, червонодеревник, дипломат, адвокат, модний художник-мультиплікатор, стюардеса, письменниця, політик. Завдяки цьому подарунку я дізналася, що існують