Мері Робінетт Коваль - Калькуляція зірок

через плече. Місіс Ліндхольм нарізала бутерброд і акуратно обрізала кірку. — Насправді я, мабуть, повинна закінчувати, бо телефоную по її телефону.

— Наступного разу зателефонуй мені, що тобі зібрати.

— Я зателефоную завтра, якщо лінія буде вільною. Перекажи мою любов Доріс та дітям.

Коли я повісила трубку, то стояла, притиснувшись головою до стіни, наче м'ятна зелена фарба могла охолодити лоб. Я думаю, це була лише мить.

Один зі стільців скрипнув так, ніби місіс Ліндхольм сіла, тож я зібралася і вирівнялася. Батько завжди казав, що стриманість важлива для офіцера та леді.

— Дякую. Мій брат дуже розхвилювався.

— Я впевнена, що теж би розхвилювалася. — Вона поставила бутерброд на яскраву тарілку, а потім пересунула його на середину столу. Поруч з тарілкою стояла склянка води з намистинами конденсату на боці.

Атмосфера кухні, годинник на стіні, гудіння холодильника та добра жінка зі своїми бутербродами, плакатами та фланелевими піжамами здавалися абсолютно віддаленими від світу, у якому я була цілий день. Ролик про обгорілих дітей, можливо, є на Марсі, зважаючи на весь зв’язок, який вони мали тут.

Стілець скрипнув, коли я сіла, а суглоби заболіли від нервового розладу. Як мене вчили, я поклала серветку на коліна і взяла першу чверть сендвіча. Нам пощастило. У нас був літак і шанс врятуватися.

— З бутербродом все гаразд?

Я з'їла чверть і навіть не помітила. У мене в роті був смак померлої риби та якихось солінь. Я посміхнулася своїй господині.

— Смачно.

Розділ 5

ХВИЛЯ ПРИЛИВУ ВРАЖАЄ ВЕНЕСУЕЛУ

Каракас, Венесуела, 4 березня 1952 р. — (AP) — Приливна хвиля, яку, як вважають, спричинив метеорит, що упав на узбережжі Північної Америки, вдарила до порту Вела де Коро, завдавши великих пошкоджень, повідомляє Уряд. Кораблі, які були на якорі з західного боку порту, були знищені, а багато будинків уздовж набережної просто сплющені, йдеться у повідомленнях. Число жертв поки що невідоме.

У цей момент я, мабуть, заснула на дивані. І прокинулася, коли хтось торкнувся мого чола. Натаніель. Світло з кухні пробивалося в темну вітальню і чіплялося за його білу сорочку. Він був чистим і прийняв душ, і я на дезорієнтуючий момент подумала, що це все мрія.

— Ей… — Він посміхнувся і знову відсунув волосся з мого чола. — Ти хочеш спати тут, чи йдеш до спальні?

— Коли ти повернувся? — Я сіла, з хрускотом у шиї. Одне з афганських покривал місіс Ліндхольм перекинулося через моє плече, а телевізор у кутку виглядав темним привидом.

— Щойно. Майор Ліндхольм привіз мене. — Він кивнув у бік кухні. — Він робить бутерброди.

— Ти щось їв?

Він кивнув.

— Вони нас погодували прямо на зустрічі.

Натаніель запропонував руку і допоміг мені стати на ноги. Усі порізи, болі та синці, які я придбала протягом дня, заявили про себе в темряві. Спина стогнала з кожним кроком. Навіть мої руки протестували, коли я складала афган. Чи занадто рано було прийняти ще один аспірин?

— Котра година?

— Близько півночі.

Якщо він тільки зараз повернувся, ситуація була складною. У тьмяному світлі його риси обличчя були занадто розмитими для прочитання. На кухні майор Ліндхольм стукав ножем по тарілці. Я відклала покривало. — Ходімо до спальні.

Він пішов за мною по тьмяно освітленій залі до кімнати, яку нам надала місіс Ліндхольм. Вона належала її старшому синові Альфреду, який вчився в Каліфорнії, здобувши там ступінь інженера. З його середньої школи залишився вимпел "Леопарди", частково зібраний конструктор Еректор і колекція книг Жуля Верна, які можливо, прийшли з моєї кімнати у дитинстві. Все інше було пледи або щось червоне, що, як я підозрювала, було улюбленим кольором його матері.

Коли ми зачинили двері, Натаніель потягнувся до світла, але я зупинила його. Я хотіла побути трохи довше в безпеці ночі. Тут, тільки ми вдвох, і жодне радіо, яке б нам нагадувало, що ми ще когось втратили. Мій чоловік огорнув мене руками, і я притулилася на нього, притиснувши щоку до його грудей.

Натаніель притулив підборіддя до моєї голови і провів руками по моєму ще трохи вологому волоссю. Він пахнув незнайомим м’ятним милом.

Я притулилася до нього.

— Ти помився на базі?

Підборіддя потерло мою голову, коли він кивнув.

— Я заснув за столом, тож вони перервались. Я прийняв душ, щоб прокинутися.

Потягнувшись назад, я подивилася на нього. Тіні навколо очей здавалися глибшими. Ті паскудники. Після всього, що він пережив сьогодні, вони не залишили його в спокої?

— Вони не відправили тебе додому?

— Вони запропонували. — Він стиснув мені плечі, перш ніж звільнити мене. Розстебнувши сорочку, він прихилився до ліжка. — Я боявся, що, якщо я піду, полковник Паркер зробить щось дурне. Він може.

— Він чмо.

Натаніель перестав роздягатися, сорочка зависла на половині руки.

— Ти сказала тоді, що знаєш його.

— Він був пілотом на війні. Командував ескадрильєю, ха-ха, і давав дозвіл жінкам літати на його літаках. Я ненавиділа це. А він спав з ними.

Заднім числом я не повинна була згадувати про цей останній штрих своєму чоловікові. Не тоді, коли він був виснажений. Він випрямився так швидко, що я подумала, що він збирається зірвати сорочку.

— Що?

Намагаючись заспокоїти його, я підняла руки.

— Не зі мною. І не з жодною з