Ірина Жадан - Квіти терену

Чернець іще приходив до річки. Читав русалочці книжки, які вона уважно слухала. Та враз не стало того чернеця. Скільки не дослухалася русалочка до лісу, не чула більше ані старечого човгання по хрустким трісочкам, ані лагідного голосу: «Дитино моя! Де ти?».

Натомість стали приходити до річки інші люди. Один з тих людей був молодий та гарний. Зазвичай прийде, сяде на повалене дерево та дивиться сумно так на річку, довго, аж до темряви. Русалочка, яка вже стала стрункою та миловидою дівчиною, дуже жаліла його. Одного разу не встигла вона сховатися серед латаття, і той молодик її вгледів. Почалися тоді в них тоді балачки та розмови, які зовсім звели з розуму молодика — так, що він затявся на своєму: хочу оженитися тільки з нею. «З ким?», — питала мати. Мовчить. «Та хто вона? Я ніби усіх дівчат тут знаю. Кажи вже». «Та вона, мамо, не наша». «Як так? З міста, чи що?» «Ні, мамо. Вона русалка…»

Ой, лишенько, що тут почалось!

Коли вже всі накричалися, наплакалися, помирилися, попоїли, проспалися, то на ранок мати сама пішла до річки. Повернулася вона навіть веселою. «Та добре, синку, вона ж заможного роду. За нею і посаг дадуть якісь морські родичі. І не чимсь там таким, а коралями та справжніми перлами. З нею ж самою ми що-небудь зробимо, щоб люди не лякались». Молодик і заспокоївся.

Почала майбутня свекруха вчащати до лісу, до річки. На щось таємно вмовляла русалку, а та з радощів, що в неї буде справжня сім’я, себе не тямила і на все була згодна. Якось уночі приїхали за нею мати й син. Русалка виплила, соромлячись, з куги. Мати швиденько загорнула русалку у біле покривало, а легінь на руках відніс її до брички. Кудись повезли русалку, і тільки куга ще довго хиталася, ніби вимітаючи темне небо від зоряного пилу та діамантових крихіток-зірок.

Привезли русалку до кліники, де мати вже раніше домовилась з хірургом, що треба хвоста русалчиного відсікти, а натомість зробити ніжки. Коли русалка була вже під наркозом, мати вмовила хірурга зробити так, щоб у русалки ніколи не було дитинки. «Бо хтозна, кого вона приведе — може, жабеня якесь!..»

Коли русалка одужала, стала ходити, як справжня дівчина, от було їй радості!

Мати ж принесла їй люстерко і стала намовляти, щоб русалка дозволила видалити усі свої гострі зубки, а їй щоб зробили такі, як у всіх гарних дівчат. Русалка навіть зраділа: вона буде справжньою красунею, і чоловік її так любитиме! Зробили і це.

Молодик зажадав вінчатися. Панотець, який нічого про русалку не знав, тільки спитав, чи хрещена молода. Так, вона і хрестика носить.

На весіллі русалка була така гарна, така весела, що усі люди приязно всміхалися, а їй було це любо. Чоловік не відпускав її ні на мить, за руку тримаючи та роздивляючись чи то її, чи то перли у її вбранні.

А перлів було багато. Надіслали русалчині родичі з морів та океанів. Якимсь чином про неї стало відомо — може, тому, що річка, де виросла русалка, впадала у море.

Зажили молодята щасливо у великій хаті, разом з матусею.

Свекруха так і лащилася до русалки, так і цвірінькала біля вуха. А русалка і рада, дурненька. Та минулося. Перлини закінчилися, маминій ласці край прийшов. А чоловік молодий внадився ходити із проповідями з хати у хату. І десь так потребували його проповідей, що вже кожен день духовні книжки пакунками туди носив. Русалка тим часом сиділа вдома. Свекруха щоранку випроваджувала її до брудного ставка «жити» і не пускала до хати до самого вечора. Згодом і ввечері почала забувати відчинити замка на дверях. Казала русалка чоловіку — та той лише їй книжку дав, про те, як повинна хрещена невістка догоджати матері. Плакала і просилася відпустити, та чоловік казав — не можна, бо вінчалися у церкві. Його через те у церкві будуть ганити. Просила не ходити з хати, принаймні кожного дня. Але чоловік усе вовтузився зі своїми правильними книжками. І від тих книжок незабаром діти пішли у русалчиного чоловіка, але не у своїх хаті. Русалка ж стала за поштурховисько. Свекруха її повсякчас лаяла та коли й під бік стусана давала, сміялася з неї, скаржилася на неї сусідкам. Ті казали — що ж ви хотіли — русалка, риб’яча кров!

Згодом чоловік сказав, що одружується з тою книголюбкою. У церкві над ним молитву прочитали, яка звільнила від усіх обіцянок дружині-русалці. Сказали: минулося. Пішла і русалка по ту молитву, щоб звільнитися від залишків шлюбу. Та ні, це не можна, бо ти ж не виходиш заміж, навіщо тобі. Тебе обітниці підкорили чоловіку назавжди. Йди собі, молодице. Та ти ж і не людина, а так — риба, чи що…

Нова дружина переселилася до хати, зовсім життя русалці не стало. Посадовили її до акваріуму, з водоростями та равликами. Гостям міським показували, а ті в захваті головами хитали: ти ба, яка фігура… Один такий ласий до рибки поліз був до водички, та тут русалка вже не витримала — розтрощила скло на друзки і втекла, ледь прикривши фігуру волоссям та водоростями.

Переховувалася у лісі, біля затишної річки. Сльози капали у воду та стікали до моря, до океану. Вночі бігала до сусіднього села, шукала одежину якусь. Край села жила сама бідна бабуся. Побачивши мокрі сліди, винесла та залишила на ніч глечик молока, окрайчик хліба, маленькі черевички, чисте полотняне плаття, гаптоване мереживом, що його вона молодицею надівала до церкви. Заплакала русалка, поцілувала хліб, притисла до грудей плаття, схопила усе і побігла чимдуж подалі від людської оселі.

Попоїла, сидячи біля старої верби. Річка щось шепотіла русалці, плюскотом та схлипуванням — своєю мовою, яка була рідна і русалці. Заспокоїлась русалка. Навіть всміхнулася. І подалася собі по берегу, стежкою, потім дорогою, до міста. Божий світ великий. У ньому є місце усім. Усяке створіння Господа знає. Любити Бога ніхто не заборонить ні на землі, ні у воді. А Він же нікого не залишить у скруті. Не залишить і бідну дівчину.

От і вся казка. А Вам