Галина Бабич - Професор Шумейко

рідненька, в багатокімнатну квартиру на бульварі Шевченка. Утям: центр, собор Володи-мирський, а всі вулиці навколо носять імена відомих класиків: Коцюбинського, Гончара, Чехова і, звичайно, Шевченка.

У професора була така ейфорія, що він навіть не помітив гармидеру в старій квартирі, яка нагадувала святошинський склад, де студентом підробляв. Ящики, пакунки, стоси зв'язаних речей, книг...

— Що б це означало?

— Нам уже кілька днів як вручено ордери на поселення, транспорт буде завтра.

Клим наче келих доброго коньяку хильнув, таке тепло по тілу розлилося.

— Працюють як комп'ютер мої підлеглі. Щоправда, довелося роздати «ханську данину». Корупція, корупція це, рідненькі мої, велика біда для моєї України.

Оскільки з усіх жінок на світі для Клима Івановича існувала лише одна — його донька Анастасія, яку до бестями любив, то часто звіряв на ній (окрім студентів-відмінників) свої здогади, міркування.

— Нато! Я не можу збагнути і ніде прочитати, чому отой район на Печер-ську, куди ти завтра переїдеш, називається Липки? Ніяких лип там немає. Липового меду також.

— Ти, Климе, прямолінійно усе сприймаєш, — це втрутилася моя вчителька. — Твій колега З. М. з міністерства мешкає на вулиці Шовковичній. То що, він щодня по вуха у шовковицях і з чорним ротом ходить?

— Нато! Наша мамуся. Я її недооцінив.

— Нареготалися і досить. Тату! Беріться за свій кабінет. А ще краще посипте «зелене пшоно» своїй рідненькій. Нам зараз нові меблі, антикваріат і все, що в нормальних людей є, придбати слід. Ну, давайте ж. Цип, цип. моя курочко.

— Анастасіє! Прикуси язичок! Було сказано: роздав «ханську данину» кому треба, за твоє помешкання також. Що я тобі поганого зробив? Призначив генеральним директором телекомпанії «Свої», а ти з батьком так розмовляєш! Майже як колись малою в Одесі, в Чорноморці. Язичок у тебе...

І тут йому потужно вдарило в голову те, що заважало кілька днів: Одеса, Чор-номорка, вино, холера.

Раптом чує, як з його кабінету донька ногою котить пляшку з-під вина. Таки не викинув. На дачі не сховав. Дурень. Все сходиться. Дзвінок був від однієї з тих чарівних жінок. Яка корисна наука логіка.

— Мамцю! Ти шпетиш нашого татуся за коньяк. А вони всього-на-всього причащаються «Ркацителі»!

— Нато, — уже ласкавим голосом сказав Клим Іванович. — Дай-но сюди пляшку, сам викину цей непотріб.

Згадав, що на денці того «непотребу» папірець «на пам'ять». Професор Шумейко на дачі проробив десятки операцій, аби його видобути.

— Я таки дурень, хоч і професор. Пляшку розбити потрібно, а я годину прів.

Нарешті впорався. Читає. «Я втюрилася у Вас, Климе Івановичу, під час холери по самі вуха. Але Ви закохані в іншу, в "у." Ги-ги-ги! Женя.» Як колодязною водою обдало Клима Івановича. А голос у трубці? Це не Женя (не було «ги-ги-ги»). Отже, це телефонувала уляна Павлівна. Ще одне відро крижаної води.

Щось порушилося в уніфікованому стандартному житті професора Шумейка. З'явилася незрозуміла туга, що огорнула серце, стиснула груди. Але Шумейко — мужня людина: «Я умію дуже природно носити маску». А відволікатимуть нова робота (Клима Івановича одноголосно обрано на посаду професора кафедри соціології в одному зі столичних вузів), новий побут, мій маленький бізнесок. І похмурий настрій та страждання видалися чоловіку просто смішними. Глянув у дзеркало для повного переконання, зауважив: з'явились якісь набряклі мішки під очима, окреслилося черевце. Доведеться на один Гудзик застібати піджак. А ще треба закохатися. Кажуть, нова любов оновлює чоловіка. У кого? Та ж у мою рідненьку. Бо вже якось плакалась:

— Це тільки в письменницьких сім'ях правдешня і велика любов!

— У кого? — перепитую.

— У Гончара, Стельмаха, Бажана, Драча, Мушкетика, Загребельного!

— І все?

— А тобі що мало?

— Та не мало, але й не багато.

Влаштую сьогодні сюрпризи, і без «цип-цип-цип». Щось новеньке, сентиментальне. Попрошу Анастасію зрежи-серувати. Телевізійники — вони, хоч і не розумне, а смішне уміють творити.

Сюрприз перший. Прислав із салону «Декамерон» майстра (Анеліну), щоб омолодила мою рідненьку.

Сюрприз другий. Красивим (не на комп'ютері) почерком написав такий зворушливий і ніжний лист (прозою), як ото писав колись Іван Бунін своїй коханій Варварі Пащенко. Виливав я рідненькій свої почуття до неї. Розчулився так, мало не ридав, попередньо перечитавши листування закоханих (Буніна і його нареченої). Я знав, що моя вчителька (тобто дружина) казала друзям: «Кращої прози, ніж роман "Життя Ар-сеньєва" не знаю». Думав догодити, так захопився тим чтивом (а був трохи «під шафе»), що в таку халепу, точніше гів-но (термін моєї дружини), вляпався, бо в кінці листа утнув:

Весь, весь твой, рідненька.

И. Бунин

Третього сюрпризу, як було заплановано, не відбулося. Зчинилася така сварка, довга і погана. Обійшлося, правда, без матірних слів.