Тамара Крюкова - Повторення пройденого

Антон хвацько зіскочив з гойдалки, і діти подалися до головного входу в школу. Поки вони обходили будівлю, Антона не покидало почуття, ніби все навколо якесь нерідне. Начеб той самий двір і та сама будівля, та все ж щось змінилося.

Несподівано Антона осяяла думка: дерева були маленькими. Липову алею, гордість школи, для чогось вирубали, а на місці старих дерев посадили нові тоненькі патички.

— Цікаво, коли це вони встигли старі липи прибрати? І кому вони заважали? — обурився Антон.

Незвично тиха Настя задумливо спитала:

— Слухай, хіба наша школа не рожева?

— Рожева, — підтвердив Антон і затнувся.

Будівлю школи було пофарбовано у блідо-салатний колір.

— Глюк, у натурі,— промовив у задумі Антон. — Але ж це наша школа. Номер збігається.

Настя глянула на табличку з номером школи і задумливо проказала:

— Не подобається мені все це! У мене таке відчуття, ніби щось тут не так.

Діти зайшли у вестибюль, де на них чекали нові сюрпризи. Намальована на стіні сцена з пушкінського «Руслана і Людмили» кудись зникла. Замість неї висів червоний прапор і стояв мармуровий бюст Леніна.

— А це що за декорація? — спитав Антон, витріщивши очі на пролетарського вождя.

— Я взагалі не розумію. Звідки це? — насторожено озираючись навсібіч, пробелькотіла Настя.

— Мужика з горища приперли. Я допомагав завгоспові прибирати старі стільці і там його бачив.

— А навіщо його сюди принесли?

Настине питання так і залишилося без відповіді, бо цієї хвилини діти почули окрик:

— Це що таке? Ви чому тут вештаєтеся під час уроків?

Обернувшись, вони побачили, що їх застукала незнайома вчителька.

— Ви з якого класу? — суворо спитала вона.

Діти розгублено переглянулися.

— Із шостого «А», — відповів Антон, узявши ініціативу в свої руки.

— А чому в такому вигляді? — поцікавилася вчителька.

— Так вийшло. Ми якраз ідемо руки мити, — винувато сказав Антон.

— До чого тут руки? Я питаю, чому не в формі? Хто у вас класний керівник?

— Алевтина Вікторівна.

— Що це вона вас так розпустила!

У цей час у коридорі показався немолодий повненький чоловік у костюмі і краватці. Кивком запросивши учнів іти за нею, вчителька підвела їх до чоловіка.

— Валентине Степановичу! Тут двоє із шостого «А». Полюбуйтеся!

Чоловік зміряв оком дітей з голови до п'ят і спитав:

— Новенькі?

Антон і Настя переглянулися і ствердно закивали. Чоловік повернувся до вчительки:

— Все гаразд. Це поповнення в клас до Алевтини Вікторівни. Але у мене документи тільки на хлопчика. Щодо дівчинки відомостей не надходило.

— Ми разом, — захвилювалася Настя.

— Еге ж, ми удвох із шостого «А», — підтакнув Антон.

— Добре, розберемося. Ідіть у клас. І завтра щоб були у формі, як годиться. Людмило Іванівно, проведіть, будь ласка, дітей у клас!

Притихлі і спантеличені діти пішли слідом за незнайомою вчителькою. Шкільні коридори мали незвичний вигляд. На видному місці красувалася стінгазета із червоною назвою «З іскри розгориться пломінь». Велике панно, що розповідало про будні школи, залишилося на своєму місці. Фотографії на ньому були чорно-білі. Біля панно висіла дошка пошани із знімками кращих учнів. Замість малюнків вихованців ізостудії стіни прикрашали кашпо з квітами.

— Куди це ми потрапили? — перелякано прошепотіла Настя.

— Не знаю. Головне, Алевтина тут. Вона пояснить, що це за маскарад, — тихо, щоб не почула вчителька, відповів Антон:.

Він був радий, що в цій дивній ситуації залишилася бодай одна стала координата. Він і гадки не мав, що коли-небудь буде такий щасливий бачити математичку. Якщо Алевтина Вікторівна на місці, значить, земля ще крутиться в потрібному напрямі, і незабаром усім дивним речам знайдеться просте й логічне пояснення.

Вони зупинилися перед знайомими дверима з табличкою «6А».

Вчителька прочинила двері, підштовхнула дітей уперед і зайшла слідом. Побачивши Алевтину Вікторівну, обличчя Антона й. Насті видовжились. Їхня класна керівниця помолодшала років на тридцять. Ніякий пластичний хірург не міг би добитися такого результату. Куди й подівалися зморшки, сивина та зайва вага. Тоненька, у спідниці трохи вище колін, вона скидалася на студентку.

— Алевтино Вікторівно, я привела до вас новеньких, — сказала вчителька, що супроводжувала дітей.

— Дякую! Але мені говорили, що буде один хлопчик.

— Мабуть, помилилися. Валентин Степанович у курсі.

Залишивши Антона і Настю викручуватися самих, учителька пішла. Новачки повернулися обличчям до класу. На