Джо Хілл - Пожежник

Це не мало жодного значення. Та й не те, щоб вона витрачала гарячу воду. Її просто не було. Вже другий день, як вимкнулася електрика. У душ вона пішла лише щоб змити з себе липке відчуття. Повітря в будинку стало задушливим, наче хтось на цілий день залишив його під купою ковдр.

Та частина її, яка п’ять років була медсестрою — частина, що залишалася спокійною, майже відстороненою, навіть коли підлога була липкою від крові, а пацієнт корчився від болю — заявила про себе. Гарпер придушила ті тихі схлипування й опанувала себе. Їй здалося, що варто обсохнути й ще раз себе оглянути. Це таки міг бути синець. Скільки себе пам’ятала, вона завжди легко забивалася, нерідко виявляючи величезну чорну пляму на стегні чи руці, гадки не маючи, як саме поранилася.

Витершись рушником майже насухо, Гарпер сперлася лівою ступнею на поверхню умивальника, глянула на ногу, а тоді роздивилась її в дзеркалі. Вона відчула, як бажання заплакати знову підступило до очей. Їй було добре відомо, що це таке. У свідоцтвах про смерть вони завжди вказували Draco incendia trychophyton, та навіть начальник медслужби називав це драконячою лускою. Принаймні поки не згорів живцем.

Смуга ззаду її ноги була витонченим чорним промінчиком, чорнішим за будь-який синець, з вкрапленням яскравих зернинок. Якщо придивитися пильніше, ця риска на стегні виглядала радше як знак питання чи серп, а не смужка. У місці, де шия переходила в плече, Гарпер побачила тінь, яка їй не сподобалася, і відкинула волосся. Там була ще одна темна лінія, вкрита цяточками драконячої луски.

Коли Джейкоб відчинив двері, вона намагалася опанувати власне дихання й видушити з себе запаморочення.

— Слухай, мала, мене викликають з Робіт. І там не... — промовив він і затнувся, роздивляючись її відображення в дзеркалі.

Побачивши його обличчя, вона відчула, як втрачає самовладання. Вона опустила ногу на підлогу й повернулася до нього. Їй кортіло, щоб він пригорнув її й міцно стиснув, хоча й знала, що йому не можна її торкатися, і вона не збиралася цього допустити.

Він відступив на крок, перелякано витріщившись на неї відсутнім поглядом яскравих очей.

— Ох, Гарп. Ох, маленька, — зазвичай він промовляв це двома словами — моя маленька — та цього розу вона чітко розчула одне. — Ти вся в ній. Вона в тебе на ногах. На спині.

— Ні, — безпомічно відповіла вона йому. — Ні. Ні, ні, ні, — її нудило від думки, що луска смугами вкриває їй шкіру в місцях, невидимих оку.

— Лишайся там, — сказав він, простягнувши руку з розчепіреними пальцями, хоч вона й жодного кроку в його бік не ступила. — Залишайся у ванній.

— Джейкобе, — промовила вона. — Я хочу глянути й переконатися, чи немає її на тобі.

Він безтямно дивився на неї, у його погляді світилося збентеження, а тоді зрозумів, і щось у цьому погляді згасло. Плечі опустилися. Шкіра під засмагою виглядала тьмяно-сірою й безкровною, наче він довго пробув на морозі.

— А який у цьому сенс? — запитав він.

— Сенс у тому, щоб переконатися, чи не маєш її і ти.

Він захитав головою.

— Певна річ, що маю. Коли маєш ти, маю і я. Ми трахалися. Лише минулої ночі. І два дні тому. Якщо вона поки й не виступила, це станеться згодом.

— Джейкобе, я хочу тебе оглянути. На мені не було жодних відмітин ще вчора. Ані перед тим, як ми кохалися, ані після. Лікарі не надто вже й розуміються на тому, як передається ця хвороба, та багато з них певні, що людина не заразна, поки на ній не виступлять видимі мітки.

— Було темно. Лише світло свічок. Якби хтось із нас і побачив на тобі ці мітки, ми б подумали, що це тінь, — відказав він. Голос його був свинцевим і одноманітним. Жах, який вона побачила на його обличчі, був наче спалах блискавиці, раз — і вже немає. На його місці тепер було дещо гірше: млява покора.

— Зніми з себе одяг, — попросила вона.

Джейкоб через голову стягнув футболку й пожбурив її на підлогу. У тьмяній кімнаті його очі, прикуті до неї, здавалися ледь не янтарними. Він розвів руки в боки, стоячи зі схрещеними ногами та піднятим підборіддям, несвідомо позуючи, наче Христос на розп’ятті.

— Бачиш щось?

Гарпер похитала головою.

Він повернувся з досі витягнутими руками і озирнувся через плече.

— А на спині?

— Ні, — відповіла вона. — Зніми штани.

Він знову обернувся й розстібнув джинси. Вони дивилися одне на одного з різних боків кімнати, ярд[22] відкритого простору пролягав між ними. Було якесь жорстоке еротичне захоплення в тому, як Джейкоб поволі й терпляче роздягався перед нею, витягаючи ремінь і одним махом стягуючи джинси й білизну. Він жодного разу не відірвав від неї очей. Його обличчя було схожим на маску, майже байдужим.

— Нічого, — промовила Гарпер.

Він повернувся, і вона роздивилася його гнучкі смагляві стегна, блідий зад, ямочки на сідницях.

— Ні, — сказала вона.

— Чому б тобі не вимкнути душ? — промовив він до неї.

Гарпер вимкнула воду, підняла рушник і повернулася до витирання волосся. Поки що вона зосередилася на повільному та рівномірному диханні, роблячи усі ті звичні речі, що й завжди після душу. Дівчина відчувала, що може відтягнути бажання знову кинутися в сльози. Чи закричати. Вона не знала, чи стане тоді в неї сил зупинитися.

Гарпер загорнула волосся в рушник і повернулася до похмурої спеки спальні.

Джейкоб сидів на краєчку ліжка, знову в джинсах, лише футболку тримав на колінах. Він був босий. Їй завжди подобалися його ноги, засмаглі й кістляві, майже архітектурні в їх делікатних, кутастих вигинах.

— Мені шкода, що я захворіла, — сказала вона до нього, стримуючись, щоб знову не заплакати. — Клянуся, я добре вчора себе оглянула, і нічого такого не помітила. Може, ти й не підхопив її. Можливо, з тобою все добре.

Гарпер мало не вдавилася на останньому слові. Горло судомно стискалося, схлипи проривалися з глибини її легень. У голову лізли жахливі думки, і вона не могла спинити їх потік.

Вона мертва, і він мертвий також. Вона взяла й заразила їх обох — тепер вони згорять живцем, як і всі решта. Їй було це відомо, і на його обличчі вона читала, що він це теж чудово знає.

— Треба було тобі гратися у Флоренс, курва, Найтінґейл[23], — сказав він.

— Вибач.

Їй би хотілося, щоб він заплакав з нею. Їй би хотілося побачити на його обличчі якісь почуття, побачити, що він стримує в собі ті ж емоції, що нуртували в ній. Та