Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

— А як тепер усе влаштовано? — запитав він, намагаючись зрозуміти, в який світ вони повернулися зі своїх мандрів.

— О, дуже мудро, — відповів робот. — Усе йде як по маслу. Уряд і корпорація — тепер одне й те саме. На чолі уряду і на чолі корпорації — Трелліс Дамп-другий — хай живе довго і щасливо! Усе, що уряд вважає найкращим для народу, корпорація «Едем» тут же виробляє. А люди відразу все це купують у борг. Людей тут більше не називають громадянами. Тільки споживачами.

Автобус, який пригальмував на вибоїнах, виїхав на рівне і знову помчав уперед у хмарі пилу.

— А хто керував світом перед Треллісом Дампом-другим? — запитав Джордж.

— Трелліс Дамп-перший, ясна річ, — відповів робот. — Хто ж іще?

— Ну то раз Трелліс Дамп тоді був президентом, значить, він і спричинив Великий розкол, хіба ні? І як тоді Треллісу Дампу-другому вдалося створити Едем?

— Трелліс Дамп-другий тісно співпрацював зі своїм батьком перед Великими розколом. Та коли було вирішено розділити планету, він сказав, що народ бажає, аби він повністю перебрав владу від батька, — терпляче пояснював робот. — Трелліс Дамп-другий — хай живе довго і щасливо! — вирішив стати нашим провідником у світле майбутнє. Створити Едем таким, яким ми бачимо його сьогодні. Усе в Едемі символізує вдячність народу його мудрому і всюдисущому лідерові. Це все, що тобі треба знати про Едем.

Джорджеві закипів мозок. Він обернувся до вікна, намагаючись скласти цей пазл. Бракувало однієї частинки, яка б усе пояснила... Де ж вона? Бульцман нахилився до нього.

— По-моєму, вони щось знайшли.

Він показав пальцем на роботів-патрульних, які мчали до корпорації «Едем», тримаючи над головами великий уламок. Емпірей теж їх помітив. Він суворо глянув через вікно на патрульних — ті вмить зупинилися, кинули уламок і поволі рушили геть.

Усі пасажири автобуса мали на собі шоломи віртуальної реальності — всі, крім Джорджа й Геро. Хлопцеві не давала спокою одна думка. Вона турбувала його від початку й до кінця їхньої космічної подорожі. Час. Це все якось пов’язано з часом. Вони не знають, який тепер рік і як швидко минає час. Невідомо, скільки тривала їхня мандрівка космосом. Може, вони пролетіли не тільки крізь простір, а й крізь час? Ану ж «Артеміда» була кораблем часу?..

Джордж зсунувся на краєчок крісла. Його сусідка Геро, мотнувши хвостиком, витягнула яскраво-червоний шолом і наділа його на голову. Вона почала ледь помітно розгойдуватися з боку в бік. Джордж постукав її пальцем по плечу — Геро мало не підскочила.

— Що таке? — сердито запитала вона, стягнувши шолом. — Так негарно!

— Що ти робиш? — запитав Джордж.

Дівчинка здивовано на нього глипнула.

— Ти що, не знаєш?

— Звідки мені знати? — відповів Джордж.

— Я виконую домашнє! — сказала Геро. — Мушу закінчити дорогою додому.

— Але ж ти не маєш ані книжки, ані зошита! — мовив Джордж. — Чи хоча б екрана, на якому можна було б клацати.

— Книжки? Зошита? Може, тобі ще ручку дістати?

— Геро, а який зараз рік? — тихо запитав Джордж.

— Тобто — «який рік»? — перепитала Геро. — Сороковий.

Вона знову взялася надівати шолом.

— Як це сороковий? — перепитав Джордж, зиркнувши через плече на Емпірея. — Коли я покинув... ммм... Землю, — останнє слово він промовив зовсім пошепки — так, щоб його почув тільки робот, — надворі був дві тисячі вісімнадцятий. Значить, рік мав би бути дві тисячі якийсь там...

— Ні, — перебив його робот. — Після Великого розколу час збили до нуля. Після того, як великий Трелліс Дамп-другий зайняв місце свого батька й повів нас у світле майбутнє. Так вирішили наші милостиві лідери в Едемі й у Потойбічні. Там, звідки ти прибув, — це речення робот особливо наголосив, — вирішили, що лідери повинні розпоряджатися і часом теж. Тому час вернули до нуля — до точки, з якої починається відлік славної Другої епохи Дампа.

— Слухай, я дійсно мушу повертатися до віртуального сховища інформації, — сказала Геро. — Воно записало, що я почала сесію, і якщо я її не закінчу, то отримаю нижчу оцінку. А я так не хочу ризикувати, бо...

Вона закусила губу.

— Бо що? — запитав Джордж.

Але дівчинка вже пірнула у віртуальний світ, куди йому було зась. Краєм ока він помітив, що робот Геро хитає головою, та коли обернувся й подивився на нього, той відвів погляд убік.

Усі інші пасажири теж сиділи в шоломах, кожен у своєму світі, і блукали віртуальними сховищами інформації, виконуючи домашнє завдання. Джорджеві лишалося тільки дивитися у вікно. А там було сумне видовище. Довкола простягалася пустеля. Автобус котився серед висохлих бур’янів, що лопотіли на вітрі.

— Бульцмане, — простогнав Джордж через плече. — Що нам робити? Як знайти моїх рідних? Енні? Еріка? Де вони всі? І де ми?

У той час автобус проминув щось схоже на руїни покинутих будинків, що порожніми вікнами витріщалися на Джорджа. Ні дахів, ні дверей не було. Там явно ніхто не жив. Удалині за понищеними будинками Джордж побачив кілька патрульних роботів — ті бігли пустелею, наче краби.

— Не знаю, — зітхнув Бульцман. — Я не можу під’єднатися до мережі, яка б повідомила мене про поточний статус.

Він замовк.

— Може, знімеш скафандр? По-моєму, він буде зайвий там, куди ми їдемо. Краще залишити його в автобусі.

— Дійсно, — відповів Джордж.

Ліпше зняти скафандр, адже потрібно розвідати, що відбувається, а для цього треба не виділятися серед інших. Він стягнув