Всеволод Зіновійович Нестайко - Загадка старого клоуна

розбився. Не до смертi, але… Це було в недiлю, на ранковiй виставi, в залi було повно дiтей. I коли Сашу винесли, наш П'єр, щоб заспокоїти публiку, вирiшив показати, що все це жарт, нiчого страшного не сталося. Сам вилiз пiд купол i, пародiюючи Сашу Цирiлла, повторив його стрибок. I… зламав ногу. Та, незважаючи на це, продовжив виступ. Удаючи, нiби кульгає навмисне, зробив коло по аренi i лише за форгангом упав i втратив свiдомiсть. Отакий-то вiн, бачите! Перелом виявився такий страшний, що виступати клоуном вiн бiльше не змiг. Але… — Йосип приклав руку до рота i, таємниче стишивши голос, пiдморгнув Чаку. — Скажу вам по секрету, вiн незабаром знову вийде на арену. Я вас запевняю.

У цей час дверi, що вели до сусiдньої кiмнати, прочинилися i звiдти вийшла сухенька, зморщена бабуся.

— Ну, показуйте вже вашi фокуси, ну! — прошамкотiла вона беззубо, вiдштовхуючи Йосипа i сiдаючи на його стiлець.

— О! Наречена Мохомовеса прийшла! — весело сказав Йосип. — Показуй їй фокуси! Ич! Це моя тiтка. Стара дiвуля. Пiд сiмдесят їй уже. Тому я її й називаю "наречена Мохомовеса". Мохомовес — це янгол смертi. Не бiйтесь, вона нiчого не чує, зовсiм оглухла. Тiльки не думайте, що я їй зичу лиха. Господи боже мiй! Хай живе ще сто рокiв.

Бабуся нетерпляче засовалась на стiльцi й зашамкотiла:

— Давайте вже вашi фокуси, ну! Стороженко засмiявся.

— Публiка хвилюється.

— Ах, ця менi публiка! Ну, гаразд. Ходiмте. — Йосип узяв Стороженка пiд руку, повiв у куток, i вони над чимось там схилилися, стиха перемовляючись.

Потiм Петро Петрович Стороженко обернувсь i ступив крок до бабусi й Чака.

В руках у нього була блискуча залiзна каструля.

— Шановна публiко! Дами i панове! Перед вами: абсолютно порожня каструля! — гучним цирковим голосом промовив вiн, одкриваючи кришку i показуючи порожню каструлю. — Алле-оп! — Вiн швидко закрив каструлю кришкою i одразу ж вiдкрив — у каструлi лежали обценьки. — Алле-оп! — Вiн знову закрив каструлю, знову вiдкрив — каструля була порожня. — Дивiться всi, любуйтеся, любуйтеся-дивуйтеся! Дивовижна дивина — каструля чарiвна! Алле-оп! — вигукуючи i розмахуючи каструлею, Стороженко заметушився по майстернi.

Все це вiдбувалося так блискавично, так несподiвано, що я нiяк не мiг угледiти, як воно робилося. Наче справжнє диво дiялося на очах.

Звiсно, я розумiв, що нiяке це не диво, а спритнiсть Стороженкових рук i хитромудрий пристрiй у каструлi, який зробив майстер Йосип, — але враження було потрясаюче.

Це було так здорово, що Чак не витримав i заплескав у долонi. I тiтка Йосипа нечутно заплескала в долонi сухорлявими руками. I навiть я, забувши, що невидимий i безтiлесний, зааплодував теж (хоч нiхто не мiг почути моїх оплескiв).

Стороженко, одставивши назад ногу, низько вклонився, або, як кажуть циркачi, "зробив комплiмент". Потiм пiдiйшов до Йосипа i мовчки обняв його.

— Що ви! Подумаєш! — нiяково похиливши голову набiк, знизав Йосип плечима. — Я був радий зробити щось для вас… Ви знаєте, у мене є мисль!

Вiн обняв Стороженка за плечi i щось зашепотiв йому на вухо, показуючи очима на Чака.

— Га? По-моєму, я генiй. Га?

— Га? — в тон йому перепитав Стороженко i засмiявся. — Здається, таки генiй. Можна спробувати! — I, звертаючись до Чака, сказав: — Ви не хотiли б, юначе, завтра вранцi пiти зi мною в цирк? Адже завтра недiля, в гiмназiю вам не треба. Подивилися б на репетицiї i, може б, трошечки менi допомогли. Га?

— Я… я з задоволенням. Будь ласка! — затинаючись, сказав Чак.

Я розумiв його хвилювання. I на репетицiю в цирк страшенно цiкаво було пiти, i цьому симпатичному Стороженковi щиро хотiлося допомогти.

— Ну, спасибi. Тодi зустрiнемося о десятiй, там саме, на базарi, бiля розкладки. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Чак i раптом хитнувся в мене перед очима. I весь пiдвал хитнувся, наче вiд землетрусу. Останнє, що я побачив, — це зморщене обличчя Йосипової тiтки, її лукавi очi i розтягнений в усмiшцi беззубий рот. В очах потемнiло. Бамм! — ударив у головi дзвiн…

РОЗДIЛ V

"У кожного в життi мусить бути своя таємниця!" — Що менi вашi переживання!

Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поряд iз старим Чаком.

— Га? Що? Що сталося? Чому… — спитав я здивовано.

— Нiчого не сталося. Ти що — забув? Я ж тебе попереджав. За один раз ми можемо побувати з тобою тiльки в одному днi минулого. А завтра, якщо не заперечуєш, ми продовжимо нашу мандрiвку у тисяча дев'ятсот дванадцятий рiк. Бо сьогоднi вже пiзнувато, тобi додому час. Та й я, чесно кажучи, притомився трохи.

Чак справдi виглядав втомленим, виснаженим. Очi в нього позападали, чiткiше вималювались зморшки на обличчi, їх наче побiльшало. Подорож у минуле коштувала, мабуть, йому великих нервових зусиль. А вiсiмдесят рокiв — це не двадцять.

I хоч як менi кортiло дiзнатися, що було далi, я спiвчутливо глянув на нього й сказав:

— Ага. Менi треба вже йти…

Хоча йти менi було зовсiм не треба. Батьки ще й з роботи не повернулись, певно.

Чак усмiхнувся. Вiн усе розумiв.

— Спасибi тобi…

— За що менi… — зашарiвсь я. — Це вам спасибi. Я ж i не робив нiчого.

— За те, що погодився мандрувати зi мною в моє минуле. А робити ще доведеться, не турбуйся, — таємниче пiдморгнув вiн менi, пiдводячись i подаючи руку. — До завтра! У той же час, як i сьогоднi. Зможеш?

— Зможу. Авжеж. До побачення.

Вiн уже збирався йти i раптом затримався:

— I ще, Стьопо… Давай домовимось. Ти нi про що зайве не розпитуватимеш, гаразд?… Я тобi сам розкажу все, що треба. I не ходи за мною. Не намагайся дiзнатися про мене бiльше, нiж я тобi розповiм. Хай мiж нами буде таємниця… Я взагалi вважаю, що в життi кожної людини мусить бути своя таємниця, своя загадка, щось iще не розкрите. Без цього нецiкаво жити на свiтi. Ну як? Домовились?

— Домовились.

— Ну, тодi бувай!

— До побачення!

Вiн перейшов вулицю i, пiднявшись по схiдцях, зник у гастрономi.

I лише тодi я раптом вiдчув i зрозумiв, що ж зi мною сталося.

У мене похололо в грудях.

Ой!

Та це ж я щойно був у минулому. У дореволюцiйному тисяча дев'ятсот дванадцятому роцi. За клятого царизму, про який я тiльки з пiдручникiв iсторiї знаю, та з художньої лiтератури, та з кiнофiльмiв, та з телевiзiйних передач.

Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.

Та що ж це таке? Та хiба ж це можливо? Та хiба ж таке буває?

Це ж тiльки в книжках та в