Станіслав Лем - Повернення з зірок

Широкі сходи, що сріблилися, як застиглий водоспад, спливали вниз. Мене дивувало це безлюддя: відколи покинув Наїс, я не зустрів жодного пішохода. Ескалатор був дуже довгий. Унизу світилась вогнями широка вулиця, з обох її боків було видно пасажі в будинках. Під деревом з голубим листям (зрештою, це, може, не було справжнє дерево) я побачив дві постаті, наблизився до них і пройшов мимо. Вони цілувалися. Я йшов назустріч приглушеним звукам музики; якийсь нічний ресторан чи бар, нічим не відділений від вулиці, постав переді мною. Там було трохи людей. Я вирішив зайти і спитати, де тут готель, коли раптом усім тілом наштовхнувся на невидиму перешкоду. То була абсолютно прозора шиба. Вхід був поруч. Всередині хтось засміявся, показуючи на мене іншим. Я увійшов. Чоловік у чорному в’язаному одязі, трохи навіть схожому на мій светр, але з якимсь дивним, ніби надутим, коміром, сидів із склянкою в руках, боком до столика, й дивився на мене. Я зупинився перед ним. Сміх завмер на його напіврозтулених устах. Стало тихо. Чути було лише музику, що долинала ніби десь з-за стіни. Якась жінка тихо зойкнула. Я глянув на скам’янілі обличчя присутніх, вийшов і вже на вулиці пригадав, що збирався спитати про готель.

Я зайшов до пасажу. Суцільні вітрини. Всілякі бюро подорожей, магазини спорттоварів, манекени у різних позах. Власне, вітринами це можна було назвати лише умовно, бо все стояло і лежало просто на вулиці, з обох боків дещо піднесеного тротуару, що пролягав посередині. Кілька разів мені здалося, що там, у глибині, люди. То були рекламні ляльки, які по черзі виконували одні й ті самі рухи. Одну з них — майже таку, як я, завбільшки, що, карикатурно надимаючи щоки, грала на флейті — я розглядав досить довго. Вона робила це так вправно, що мені аж хотілося заговорити до неї. Далі йшли зали якихось атракціонів, там оберталися великі райдужні кола, подзвонювали підвішені на певній відстані одна від одної срібні трубки, мигтіли призматичні дзеркала, але скрізь було порожньо. Аж у кінці пасажу в темряві блиснув напис ТУТ ГАГАГА. І зник. Я рушив туди. Знову заблищало ТУТ ГАГАГА і знову зникло, ніби хтось його здув. Коли засвітилося знову, я побачив вхід і почув якісь голоси. Я пройшов крізь завісу теплого подуву.

Віддалік я побачив два автомобілі, з тих без коліс, світилося кілька ліхтарів, коло них, ніби сперечаючись, жваво жестикулювало троє чоловіків. Я підійшов до них.

— Алло, громадяни!

Вони навіть не озирнулися; розмовляли собі далі, а я стояв, мало що розуміючи.

— Ну й сопи, ну й сопи, — пискливе повторював низенький, з невеличким животиком. На голові в нього стирчала висока шапка.

— Послухайте, я шукаю готель. Де тут…

Вони не звертали жодної уваги, ніби взагалі я тут не існував. Це вже мене розлютило. Ні слова не кажучи, я ступив уперед і став поміж нимию Той, що був найближче (я бачив придуркуватий вираз його очей і тремтячі губи), зашепелявив:

— Що? Я маю сопіти? Сопи сам!

Можна було подумати, що він звертався до мене.

— Навіщо ви вдаєте з себе глухих? — запитав я, і в ту ж мить з місця, де я стояв, ніби з мене, з моїх грудей почувся пискливий крик:

— Я тобі! Я тобі зараз!

Я відскочив і лише тоді побачив власника голосу, того товстуна в шапці. Хотів схопити його за руку, але мої пальці пройшли крізь неї і зімкнулись у повітрі. Я остовпів, а вони розмовляли далі; раптом мені здалося, що згори, з темряви понад автомобілями хтось на мене дивиться. Я приглянувся і побачив білі плями, схожі на людські обличчя; там, угорі, було щось на зразок балкона. Яким блазнем я мав бути в їхніх очах! Я побіг, ніби за мною хтось гнався. Наступна вулиця йшла вгору і закінчувалась ескалатором. Я подумав, що, можливо, мені пощастить знайти якийсь Інфор, і поїхав блідо-золотими сходами. Потрапив на круглий, не дуже великий майдан. У центрі його стояла висока прозора колона, немов із скла, щось сновигало в ній — пурпурові, коричневі й фіолетові безформні фігури — ніби ожив якийсь абстрактний малюнок, тільки дуже смішний. Ці кольорові фігури то одна, то друга тужавіли, концентрувалися, кумедно розросталися, набиралися людського вигляду, хоч і були позбавлені облич, голів, рук, ніг. Борсаючись, вони виглядали карикатурно. Скоро я збагнув, що фіолетовий чоловічок був ніби буфон — зарозумілий, пихатий і водночас боягузливий. Коли він розсипався зливою стрибаючих кульок, його змінив блакитний. Цей був ангельський, скромний, зосереджений, але якийсь святенницький, ніби сам на себе молився. Не знаю, як довго я дивився. Ніколи в житті мені не доводилось бачити нічого подібного. Крім мене, тут не було нікого, лише чорних автомобілів стало більше. Я не знав навіть, чи ці машини з пасажирами, чи порожні, бо вони не мали вікон. З цього округлого майдану вело шість вулиць: одні — вгору, інші — вниз; їхні перспективи тяглися тонкою мозаїкою кольорових вогників, мабуть, на цілі милі. І жодного Інфору! Я добре-таки стомився, і не лише фізично — мені здавалося, що я вже ніяк не реагуватиму на нові враження. Іноді ноги в мене підгиналися, і я вже не пам’ятаю, як і коли вийшов на широку алею; на перехресті я уповільнив крок, підвів голову й побачив у хмарах відблиск заграви над містом. Я здивувався, бо вважав, що й досі перебуваю під землею. Попростував далі, тепер уже серед моря рухливих вогнів, вітрин без скла, серед манекенів, що жестикулювали, крутились, мов дзиґи, заповзято виконували гімнастичні вправи, подавали один одному блискучі предмети, щось надимали, але я навіть не дивився в їхній бік. Віддалік я помітив кілька рухливих постатей, проте я не був певен, люди то чи лише ляльки, а тому не брався їх наздоганяти. Будинки розступилися, і я побачив великий напис ПАРК ТЕРМІНАЛЬ і сяючу зелену стрічку.

Ескалатор починався в проході між будинками: майже одразу я потрапив у сріблястий тунель, стіни якого пульсували золотом, ніби під ртутною поверхнею і справді плинув благородний метал. Я відчув теплий його подих, потім світло зникло, і я опинився в заскленому павільйоні, що формою нагадував черепашку, його віялоподібний верх ледь помітно мерехтів зеленню — це світло випромінювали тендітні жилочки, його можна було порівняти з люмінесценцією одного у багато разів збільшеного тремтячого листка; на всі боки виходили двері, за ними — темрява і дрібні літери, що стелилися по