Олександр Романович Бєляєв - Людина-амфібія

Крісто схопив граблі, що лежали на стежці, і почав гребти сухе листя.

— Я тут.

— Ходімо, Крісто, — сказав Сальватор, підходячи до замаскованих залізних дверей у скелі. — Дивись, ці двері відчиняються ось так. — І Сальватор натиснув уже відому Крісто опуклість на шорсткій поверхні дверей.

«Лікар спізнився — я вже бачив диявола», — подумав Крісто.

Сальватор і Крісто увійшли в сад. Поминувши оповитий плющем будиночок, Сальватор попрямував до басейну. Мавпа ще сиділа у воді, пускаючи бульбашки. Крісто здивовано скрикнув, немов побачив її вперше. Але вслід за цим йому довелося здивуватися вже цілком щиро.

Сальватор не звернув на мавпу ніякісінької уваги. Він лише махнув на неї рукою, немовби вона йому заважала. Мавпа одразу ж виплила, вилізла з басейну, стріпнулась і видерлася на дерево. Сальватор нахилився, помацав траву і сильно натиснув невелику зелену пластинку. Почувся глухий шум. У підлозі з країв басейну відчинилися люки. За кілька хвилин басейн був порожній. Люки зачинилися. Звідкілясь збоку висунулися залізні сходи, що вели на дно басейну.

— Ходімо, Крісто!

Вони опинились у басейні. Сальватор ступив на одну плиту, і відразу ж посередині басейну відчинився новий люк завширшки з квадратний метр. Залізні східці йшли кудись під землю.

Крісто слідом за Сальватором попрямував у це підземелля. Вони йшли досить довго. Зверху крізь люк пробивалося тьмяне світло. Та незабаром зникло й воно. Їх оповила цілковита темрява. Кроки глухо лунали в цьому підземному коридорі.

— Не оступися, Крісто, зараз ми прийдемо.

Сальватор зупинився, шукаючи щось на стіні рукою. Клацнув вимикач, і яскраве світло розлилося навколо. Вони стояли у сталактитовій печері, перед бронзовими дверима з левиними мордами, що тримали в зубах кільця. Сальватор смикнув за одне кільце. Важкі двері плавно відчинилися, і вони увійшли в темну залу. Знову клацнув вимикач. Матова куля освітила простору печеру, одна стіна якої була скляна. Сальватор перемкнув світло: печера поринула у темряву, а сильні прожектори освітили простір за скляною стіною. Це був величезний акваріум, точніше скляний будинок на морському дні. З землі здіймалися водорості і коралові кущі, серед них вигравали риби. І раптом Крісто побачив людиноподібну істоту з великими опуклими очима і жаб’ячими лапами, що виходила із заростей. Тіло невідомого вилискувало синяво-сріблястою лускою. Швидкими, спритними рухами ця істота підпливла до скляної стіни, кивнула Сальваторові головою, увійшла до скляної камери, зачинивши за собою двері. Вода з камери швидко виливалась. Невідомий відчинив другі двері і ввійшов у грот.

— Зніми окуляри і рукавиці, — сказав Сальватор.

Невідомий слухняно зняв окуляри і рукавиці, і Крісто побачив перед собою стрункого вродливого юнака.

— Знайомтеся: Іхтіандр, людина-риба, чи, точніше, амфібія, він же морський диявол, — відрекомендував юнака Сальватор.

Привітно всміхаючись, юнак подав індіанцеві руку і сказав по-іспанськи:

— Здрастуйте!

Крісто мовчки стиснув його руку. Вражений, він не міг вимовити й слова.

— Негр, слуга Іхтіандра, захворів, — мовив Сальватор. — Я залишаю тебе з Іхтіандром на кілька днів. Якщо ти впораєшся з новими обов’язками, я зроблю тебе постійним слугою Іхтіандра.

Крісто мовчки кивнув головою.

ДЕНЬ ІХТІАНДРА

Ще ніч, але незабаром світанок.

Повітря тепле й вологе, напоєне солодкими пахощами магнолій, тубероз, резеди. Жоден листок не ворухнеться. Тиша. Іхтіандр простує піщаною стежкою саду. На поясі розмірено погойдуються кинджал, окуляри, ручні й ножні рукавиці — «жаб’ячі лапи». Тільки потріскує під ногами черепашковий пісок. Стежку ледве видно. Кущі й дерева обступили її чорними безформними плямами. Над водоймищами здіймається туман. Іноді Іхтіандр зачіпає гілку. Роса скроплює його волосся і розпашіле обличчя.

Стежка круто звертає праворуч і йде під уклон. Повітря стає все свіжішим і вологішим. Іхтіандр відчуває під ногами кам’яні плити, уповільнює ходу, зупиняється. Не поспішаючи надіває великі окуляри з товстими скельцями, рукавиці па руки й на ноги. Видихає з легенів повітря і стрибає у водоймище. Вода обволікає тіло приємною свіжістю, пронизує прохолодою зябра. Зяброві щілини починають ритмічно рухатись, — людина перетворилася на рибу.

Кілька сильних рухів руками, і Іхтіандр на дні водоймища.

Юнак упевнено пливе в цілковитій темряві. Простягає руку, знаходить залізну скобу в кам’яній стіні. Поруч друга, третя скоби… Так добирається він до тунелю, наповненого до краю водою. Йде по дну, долаючи холодну зустрічну течію. Відштовхується від дна, виринає нагору — і неначе поринає у теплій ванні. Вода, нагріта у водоймищах садів, тече вгорі тунелю до відкритого моря. Тепер Іхтіандр може плисти за течією. Він схрещує на грудях руки, лягає на спину і пливе головою вперед.

Кінець тунелю близько. Там, біля самого виходу в океан, внизу, з розколини скелі під сильним напором б’є гаряче джерело. В його струменях шарудять придонні камінці і черепашки.

Іхтіандр лягає на груди і дивиться вперед. Темно. Простягає руку вперед. Вода ледь-ледь свіжішає. Долоні торкаються залізних ґрат, укритих м’якою і слизькою морського рослинністю й шорсткими черепашками. Чіпляючись за грати, юнак знаходить хитромудрий засув і відсуває його. Важкі круглі ґратчасті двері, що заступали вихід з тунелю, поволі відчиняються. Іхтіандр прослизає крізь утворену щілину. Двері у ґратах зачиняються.

Людина-амфібія пливе у відкритий океан, загрібаючи воду руками й ногами. У воді все ще темно. Тільки де-не-де в чорній глибині мигтять голубуваті іскри ночесвіток та тьмяно-червоні медузи. Але скоро світанок, і світлі тварини одна за одною гасять свої ліхтарики.

Іхтіандр відчуває в зябрах тисячі дрібних уколів — дихати важче. Це значить — він проминув скелястий мис. За мисом морська вода завжди забруднена часточками глинозему, піском та покидьками. Вода опріснена, — поблизу в океан впадає річка.

«Дивно, як це річкові риби можуть жити в каламутній, прісній воді, — думає Іхтіандр. — Мабуть, їхні зябра не такі чутливі до піщинок та часточок мулу».

Іхтіандр підіймається трохи вище, рвучко звертає праворуч, на південь, потім спускається в глибочінь. Тут вода чистіша. Іхтіандр потрапив у холодну підводну течію, що лине вздовж берега з півдня на північ, до впадіння річки Парани, яка відхиляє холодну течію на схід. Течія ця проходить на великій глибині, але верхня межа — за п’ятнадцять-двадцять метрів від поверхні. Тепер Іхтіандр знову може віддатися течії — вона винесе його далеко у відкритий океан.

Можна подрімати трохи. Небезпеки немає: ще темно, і морські хижаки сплять. Перед сходом сонця так приємно подрімати. Шкіра відчуває, як змінюється температура води, підводні течії.

Ось вухо вловлює глухий гуркітливий звук, за ним другий, третій. Це гримотять якірні ланцюги: у затоці, за кілька кілометрів від Іхтіандра, рибальські шхуни знімаються з якорів. Світанок близько. А ось далеке-далеке розмірене рокотання. Це гвинт і мотори «Горрокса», великого англійського океанського пароплава, що робить рейс між Буенос-Айресом і Ліверпулем. «Горрокс»