Іван Іванович Білик - Похорон богів

слизом на Людвіка, й коли в гурті гриднів під'їхали Местиша та Блуд, кінь тремтів усім тілом і похитувався.

— Зніми сідло! — крикнув котромусь гридневі Местиша. Оббита срібними плашками коняча збруя варта було двох жеребців.

Людвік навіть не звернув на це уваги. Він нестямно м'яв коневі вуха й намагався втримати його, але Інгі впав спершу навколішки, а тоді й зовсім перекинувся на поміст.

— Наче ж зранку був здоровий? — сказав рудобородий Блуд. — Наврочено?

— Або ж отой знак... — докинув Людвіків брат Местиша Варяжко, якому й досі не виходив з голови сом, що проковтнув качку на водосвяті.

Хоч хай там що, а смерть коня сама по собі віщувала лихо, й коли Інгі востаннє хрипко зітхнув, Людвік зняв із нього лискучу вуздечку й потягся додому. Флелаф та якийсь конюший отрок несли за світлим князем попону та сідло.

Коли в якогось гридня здихав коняга, труп облуплювали й тягли волоком до Дніпра: взимку вкидали в ополонку, влітку ж залишали просто так, десь на кручах під Берестовим або Ольжиним, і за два дні лишалися білі кістки, обчищені вовками та воронами.

Але свого Інгі Людвік не міг кинутії в Дніпро. То був не простий коник, яких безліч у княжому дворі, а прямий нащадок Віщого Коня діда Ольга. Людвік звелів холопам видовбати глибоку яму над Дніпром — по той бік Берестового, на високій горі, й поховати Інгі в дорогому сідлі та грецькій попоні, а на могилі покласти череп дикого бугая — знак давнього варязького бога Одіна, творця й володаря прабатьківських небес.

— Чого хмуришся? — спитав його ввечері Свейнальдр, коли Людвік прийшов до його двору.

— Інгі помер...

— Чув. Об'їздиш нового, — сказав старий. — Чи ж мало коней у стайнях?

— А такого нема, — вперто відповів батькові Людвік. — То чорний знак, коли під тобою кінь падає! — раптом сказав син. — Хіба забув ти Віщого Коня князя Ольга? Скальд Ферні про нього пісню склав.

Свейнальдр глузливо прискалив одне око:

— На те він і скальд.

Батькові слова посіяли в Людвіковій душі сум'яття, але старий князь нічого більше не сказав, а згодом, заїхавши до Ольжиного теремного двору на Щековій горі, Людвік вирішив розпитати дідька Асмуса.

— Ти чув пісню Ферні про Ольгового коня?

— Доводилося, — відповів йому батьків брат. — Пісня гарна й бере за душу. Особливо вас, молодих.

Людвік образився:

— Не такий я вже молодий.

Йому минав сорок п'ятий, а цей вісімдесятип'ятирічний дідище й досі мав його за молодика.

Людвік знав пісню скальда Ферні майже напам'ять, у ній ішлося про те, як віщий князь Ольг умер від укусу отруйного щека, котрий виповз із черепа його улюбленого померлого коня.

Гридні любили цю пісню. Асмус і сам її пам'ятав, але братовому синові вирішив сказати правду, якої не знав навіть його власний син Блуд:

— То все побрехеньки. Наш батько прийняв не таку красну смерть, його вбили деревляни. Добринин дід.

Це було схоже на змову. Людвік роздумував над дядьковими словами й намагався збагнути їхній прихований вміст. Чому Ольговичі тримали батькову смерть у такій глухій таємниці. Адже від смерті тієї минуло шістдесят з гаком літ...

Людвік вирішив звіритися в батька. Знайшовши старого князя в Святославовому дворці, де змагалися па мечах наймолодші гридні, а ярли старої дружини стояли круга й навчали їх, Людвік переповів батькові розмову з дядьком.

Старий Свейнальдр лише рукою махнув. Він ще вчора здогадався, що Людвік намагатиметься випитати в Асмуса правду про Ольгову смерть. Це врешті колись мусило статися. Свейнальдр тепер навіть пошкодував, що свого часу поклявся сестрі Хельзі мовчати. Вже кому-кому, а своїм рідним синам він мусив би повідати правду.

— А ти б хотів, — сказав він старшому синові, — щоб ці холопи по-своєму співали про його смерть?

— Невже так-таки ніхто й не відає?

Свейнальдр мигцем глянув на Людвіка й багатозначно відповів:

— Пам'ять також не вічна: вмирає разом з людьми. Хто відав, того вже немає серед живих, а хто слухав нашіпти — має за ліпше стерегти власного живота. Чутки теж умирущі. — Він одвів сина вбік, і тепер слова його вже звучали по-змовницькому: — Лаштуйся до витяги на третій день. Поведеш обидві дружини.

— Куди? — Людвік перейнявся ного довірчим тоном, досі батько ніколи не розмовляв з ним так.

— У полюддя.

— Як і торік?

Минулої зими Свейнальдр лише Ярополкові сказав про те «полюддя»: аби перевірити сонливого князька, що він чинитиме. Насправді ж вислав Людвіка й Местишу зустрічати Оттонових послів, не покладаючи й на думці, що германський імператор уже давно помер: це була прикра звістка й для самого Свейнальдра.

— Не так! — різко відказав він і владно глянув на сина. — Тепер уже не так. Тепер у справжнє полюддя. Хай затямить отой Ольг, що він лише посадник, а не князь. Святославову дурість уже час давно поламати! — сердито мовив він, хоча то було дурістю ще сестри Хельги.

Біля стаєнь зчинився ґвалт: маленький опецькуватий Флелаф поранив довганя Карла. Піднявши меч у закривавленій руці, Карл ганявся за ним між конов'язями, й ніхто їх не розбороняв, бо Флелаф був винний. Свейнальдр якийсь час стежив за гонитвою двох юнаків, а потім рішуче кивнув сотникові Лідулфосту. Той ухопив біля воза з сіном тризубі вила й кинув під ноги розлютованому довганю. Карл з розгону заорав носом, а Флелаф утік. Гридні розреготались. Якби втікав довгань, світлий князь не став би розбороняти, але хитрий Флелаф подобався йому.

Коли сутичка злагодилась і молоді дружинники відновили змагання, Свейнальдр проказав:

— Третього дня чи взавтра надійде Переяславльський полк. Його поведе Местиша, Блудові не давай. Хай Блуд ловить з Претичем своїх ведмедів.

Людвік так само змовницьки посміхнувся й од задоволення провів долонею по бороді. Сьогодні всі батькові слова вселяли в нього надію. Чи світлий князь одчув свої літа, чи нарешті й сам перейнявся надією, що настав слушний час, але таким він подобався Людвікові: це був колишній Свейнальдр, гідний син віщого Ольга. Бо що таке отой Ярополк, думав Людвік. Хрьорекова кров? То навіть смішно. Хрьореком там і не смердить.