Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

— Ні, Явдохо Василівно, не брала.

— Не брали? Ну і добре. Може, моя Зіночка сховала. Потім її спитаю. Спить вона, сердешна, зараз… До речі, от що я вам іще скажу: в тій скрині, що на кухні, миша цілісіньку ніч шкреблась. І зараз вона, мабуть, там. От якби відкрити та вигнати…

— Миша? В моїй скрині, що з листами?..

Булай вийшла з кімнати.

Явдоха Василівна залишилася в кімнаті й почала:

— Боюсь я… Того боюся, що, мабуть, несповна розуму моя сусідка. Зіночка моя з поїздом на цілі тижні виїжджає. В усій квартирі я залишаюся сама з Поліною Олександрівною. Ходить вона нечутно, говорить мало. Вже давно, я сюди ще й не перебралася, а в місті про неї різне балакали, ніби вона весь час на дорогу дивиться, жениха якогось жде. А я як на неї подивлюсь, так і думаю: “Самій вже нареченій саван час шити”… Зіночка каже: “Мамо, чого ви турбуєтесь? Людина живе тихо, діло своє робить. Цілком нормальна бабуся”. А я все сумніваюся. Як будете до неї ходити, придивіться, думку свою складіть та й мені скажіть: треба її боятися чи ні…

Стало чути кроки Булай. Сусідка пішла. Я знову звернувся до Поліни Олександрівни:

— Прошу вас… Пробачте за турботу… Прошу вас розповісти все, що ви знаєте про Сергія Сергійовича. Про те, як він зник…

— Ні, ні,не кажіть цього слова! Він просто пішов… пішов з цього будинку.

— Пішов? Давно?

Я відразу ж відчув усю нетактовність свого запитання, зніяковів і замовк.

Булай не квапилась, ніби збиралася з духом, потім сказала:

— Даруйте, як вас звуть?

Я назвав себе.

— То що ж, Григорію Олександровичу, привело вас сюди? Адже Думчева всі забули.

— Цілком випадково я почув одну розповідь, яка наблизила мене до долі Думчева. Але, прошу, поки що не питайте ні про що.

— Добре, я вам вірю. Колись дуже давно мене прозвали нареченою Сергія Сергійовича. Ах, хіба ви тепер можете уявити собі, збагнути, як колись у глухій провінції розважалися з нудьги люди! Проте річ не в цьому. Я зараз думаю про те, як краще розповісти вам про Думчева. Не знаю, з чого почати: чи то з того, за яких незвичайних обставин побачила його вперше, чи то просто про зустрічі й розмови з ним.

— Якщо можна, розкажіть усе послідовно.

— Та відкладіть же своє вічне перо! Не можна ж спокійно розповідати, згадувати, коли кожне слово записують.

Я слухняно сховав авторучку і блокнот у кишеню, вмостився зручніше в крісло й приготувався слухати.

— Отже, це було давно, — почала Поліна Олександрівна.

З-за дверей долинув шум.

— Не звертайте уваги, це Гібралтар пересуває меблі і знову підмітає чисту підлогу біля моїх дверей.

— Але чому ж Гібралтар?

— Так я охрестила сусідку Явдоху Василівну за те, що повз її очі, як кораблю повз Гібралтар, непомітно не пройти. Кожен буде досконально вивчений. Вона завжди всього боїться.

— Отже, це було давно… — повторив я.

ІКАР НА ЯРМАРКУ

— Так, давно, — повторила Поліна Олександрівна. — Мені було тоді сімнадцять років. Я пам’ятаю той день, ту годину і навіть ту хвилину, коли я вперше побачила Сергія Сергійовича Думчева. Це було на світанку повітроплавання. Ні, точніше сказати, так: перед самісіньким світанком повітроплавання… Була неділя, дев’яте червня. Був ярмарок.

Стара сива жінка розповідала, а я забув, що вона стара. Вже не бачив, що вона сива. І вже не вірив, що все було так давно. Неначе вогонь її нездійснених мрій спалив ці десятиліття. Минуле повернулося. Я його почув, побачив…

Ось ярмарок. Південний ярмарок під полудневим сонцем. Галасливий, строкатий, дзвінкий і барвистий.

Прокинешся, відчиниш віконниці, навстіж розчиниш вікно — і щосили гуде-дзвенить ярмарок, гомонить людською юрбою, рябіє, миготить яскравими хустками й спідницями жінок, дзвоном гуде й оглушує криком, іржанням, меканням і муканням.

А в крамницях і ятках, поспіхом збитих із неструганих дощок, розкинулися проти сонця, виблискують і палахкотять буйними барвами стрічки, ситці, хустки, разки намиста, міняючись і зливаючись в яскраві смуги.

Тиснява, не пробитись!

Із рипінням крутиться-обертається карусель під стогін шарманки, під верещання дівок, що сидять у розмальованих колясках, під свистіння веселих, насмішкуватих, у хвацько зсунутих набакир кашкетах парубків, що гордовито сидять на баских дерев’яних конях.

Тиснява!

Насилу пробираючись під возами продавців і між ногами покупців, нюхаючи землю й підібгавши хвоста, шукає свого хазяїна якийсь дворняга. Та де там! Сидить десь у шинку. Хлопець-гармоніст копнув собаку ногою. Той вискнув, зіщулився, підібгав хвоста, кинувся під воза й знову пішов пробиратись далі.

Тягнуть сліпі співаки пісню. Пісню одноманітну й протяглу. Коли вона почалася? Коли закінчиться? Невідомо їх веде, розштовхуючи юрбу і простягаючи дрантиву шапку, білявий, гостроносий, з хитрими оченятами хлопчик. А вони йдуть за ним, поклавши один одному руки на плечі, високо підвівши до неба незворушні застиглі обличчя.

А слідом за ними легко й невимушено йде циганка з закинутою на одне плече строкатою з торочками хусткою, обвішана разками коралів, видзвонюючи намистом, виблискуючи величезними напівкруглими сережками, злегка пересмикуючи плечима, йде між возів і яток, хапаючи за руки то одного, то другого, і скоромовкою запевняє: “Позолоти ручку, погадаю — про долю твою розповім”.

А сонце дедалі вище, спека дедалі більша. Дедалі галасливіший і багатолюдніший стає південний ярмарок.

І раптом звідкись здаля довгий, протяглий крик: “Летить! На небо летить людина!”

Крик тоне в гаморі і гуркоті ярмарку.

Ніхто не оглянувся і не відгукнувся. Ярмарок шумів далі.

Якийсь чоловік у сіряці і в кашкеті з блискучим козирком вискочив на воза й замахав руками.

“Братця! — гукнув він, стоячи на возі. — Братця, дивіться! Дивіться, що діється на вишці!”

“Де, де?”

“Ондечки, на вишці! З вишки людина полетить!”

“На небо полетить людина!”

І натовп, безладний, цікавий, жадібний до видовищ, кинувся до вишки, що виднілася на пагорку.

На широкому помості вишки лежав снаряд, схожий на велетенську бабку. Поряд з цим снарядом стояв молодий чоловік і поправляв якісь довгі ремені на снаряді.

Він був у косоворотці і в чорному плащі-крилатці. Бліде обличчя, довгі нервові пальці, губи стиснуті, а коли він випростався, то його зосереджений погляд звернувся кудись далеко через голови людей, що оточили поміст.

Дивний, незрозумілий і дуже самотній був цей чоловік на галасливому, барвистому ярмарку. Та він, певно, був такий зайнятий своїм снарядом, аж не помічав нічого, що діялося навколо.

Хазяїн-підприємець, який побудував на пагорку вишку, одержував по п’ятаку з кожного, хто заходив за огорожу.

Обгороджене місце навколо вишки густо