Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

вільне гніздо на голові, легенько пристукнувши рукою. Клацання свідчило, що блок став на місце і гачки щільно зайшли за виступи. Космонавт під’єднав блок, який став продовженням його пам’яті. Але за мить спохмурнів: у мозку зринули спогади юності, і Діодо-Бунтар знову відчув себе Бумом-Восьмим, що виступав проти Іменитих на захист біороботів. Згадувати було неприємно. Насамперед тому, що нині він не дозволив би собі нічого подібного. А по-друге, — і це найголовніше — клятий блок ніби повертає його в ті часи, коли він був тільки безіменний бум.

Діодо-Бунтар сторожко і підозріливо озирнувся на своїх товаришів, чи не помітили вони йото стану? Та буми під’єднувалися до приладів, які прослуховували простір і не звертали на нього уваги.

Щомиті надходили нові й нові відомості. Біороботи перевершили сподівання творців. Навколо планети оберталися сотні штучних супутників з містами-лабораторіями на них. Прилади зорельота не встигали навіть розшифровувати радіограми.

Нарешті радист доповів, що їм пропонують сісти на космодромі штучного супутника. Фотонно-Неперевершений виразно глянув на Безшовно-Відчайдушного, Той, зрозумівши погляд, під’єднав мозок до регуляторів руху і заклав найкращий режим для спуску.

Вібрація настільки посилилася, що в тілі Діодо-Бунтаря задзвеніли лінії сигнальних систем. Це подіяло дразли-во, і він зусиллям волі відімкнув більшість органів. Увімкнув лише тоді, коли зореліт чотирма суглобистими ногами торкнувся космодрому. Безшумно, у чіткій послідовності відчинилися люки.

Від часів безіменності Діодо-Бунтар зберіг не так ужей багато. Однак запасний блок із мнемотеки збудив у ньому колишню жвавість і нетерпіння. Мільйоннолітній бум вистрибнув з зорельота, мов школяр першого ступеня, і завмер, вражений.

Космонавтів зустрічали не біороботи, яких вони залишили на планеті, а буми. В усякому разі перше враження було саме таке. Зроблені з металів і пластмас, над головами коливаються антени, очі-фотоелементи. Рентгенобачення та інфразір — точнісінько, як у бумів. На плечах і грудях виблискують стільники світлобатарей. Але як же опинилися тут ці істоти?

“Останні повідомлення з батьківщини ми прийняли мегаводом тільки дев’ять годин тому. Про нову експедицію нас не сповістили”, — майнуло в голові Діодо-Бунтаря. Він був настільки здивований, що розгубив усі слова, заздалегідь підготовлені для урочистої зустрічі.

— Хто ви?

— Здрастуйте, я ваша тьотя. Спочатку назвіться самі, — почулася не менш здивована відповідь. — Нам сказали, що летять істоти…

Діодо-Бунтар одразу звернув увагу на інтонацію, якою мовилось оте “істоти”. Але в розмову встряв Фотонно-Неперевершений.

— Яка ще тут тьотя? Тільки її нам не вистачало.

— Ніякої тьоті нема. Просто так інколи кажуть наші господарі.

— Господарі? — розгублено протягнув Діодо-Бунтар.

— Так, ті, що створили нас. Ось вони їдуть сюди. Кілька приземкуватих видовжених машин під’їжджали по широкій рівній дорозі до зорельота.

— Хто ж ви? — вимогливо спитав Діодо-Бунтар.

— Роботи.

Навіть Фотонно-Неперевершений хитнувся, почувши таке. По тому зігнув середню антену, що серед бумів означало крайню ступінь здивування. Ще б пак, роботи — такі схожі на бумів!

Тим часом машини вже були поряд. Зупинилися. З них вийшло кілька істот. Хоч вони і були вдягнені строкато, по-різному, буми одразу впізнали в них біороботів, яких колись самі створили.

Один з біороботів, у бузковому комбінезоні, владно махнув рукою, наказуючи бумам підійти.

Це була небачена зухвалість, і Діодо-Бунтар та Фотонно-Неперевершений, природно, відповідним чином прореагували на неї — навіть не поворухнулись.

— Де ваші господарі і творці? — спитав біоробот.

— Які творці? — перепитав вкрай розгублений Фотонно-Неперевершений.

— Ви ж роботи, — впевнено мовив бузковий.

— І так схожі на наших, — задумливо докинув його товариш.

Цієї образи буми не могли стерпіти. Вони круто розвернулись і, забувши ввімкнути підйомник, поповзом, зриваючись, видерлися по трапу в зореліт. Соромилися дивитись один одному в очі. Фотонно-Неперевершений натиснув на кнопку “зліт”. Автомати задраїли люки. Зореліт вертикально зринув і почав набирати швидкість на невидимій пружині скрученого простору-часу.

Буми летіли крізь пітьму космосу. Ображені та злі, вони роздратовано ворушили антенами, ніби таргани вусиками. А в голові Діодо-Бунтаря билася думка: “Роботи? Як же вони наважились? Як посміли? Ми — роботи? Яка нісенітниця! Яке чортибатьказна-що! Дурниця. Дурниця, дур, дур, дур!..”

РИТМ ЖИТТЯ

Науково-фантастичне оповідання

Кінчик самописця вивів на стрічці пік — і голова Андрія відкинулася на подушку. Пік — спад, пік — спад, голова моталася вліво-вправо. На лобі хворого виступили краплини поту, очі були прикриті синьо-жовтими повіками.

Мені все тут здавалося нереальним: і ця голова, і світло індикаторів модулятора, і змії магнітних стрічок — вони виповзали з одного віконечка і заповзали в друге — і я сам біля ліжка конаючого Андрія…

Реальною була тільки втома. Вона виповнювала мене, мовби перетворюючи на кам’яний постамент. Довелося зробити зусилля, щоб підтягнути до себе мікрофон.

— Шоста програма, — наказам я комп’ютерові, що керував модулятором. В апараті клацнуло, закрутився набірний диск.

Хворий заспокоївся. Пошерхлі уста ворухнулися.

— Мамо, мамо, — чітко мовив Андрій, — заспівай мені пісню. Ти знаєш яку!

Я знову підтягнув до себе мікрофон:

— Тринадцята програма!

Клацнуло — і шум модулятора змінився, в ньому виникли високі тони. Очі Андрія ожили. Ось вони блиснули і зупинилися на годиннику, потім — на мені.

— Стомився, друже? — запитав він.

— Трохи.

Якби хтось інший був на його місці, я б здивувався з цього запитання.

— А наслідки близькі до нульових?

Звичайно, треба щось відповісти. Якби ж то знайти потрібні слова… А він не жде.

— Введи в медицину визначення: безнадійно хворий. На картці гриф “БХ”. Щоб лікарі знали, кого боятися…

Тепер він почне розвивати цю думку. Він чотирнадцять років був моїм командиром. Коли всюдихід розбився об рифи і ми опинилися в крижаній воді, він сказав, що десь недалеко починається тепла течія, і розвивав цю думку майже три години, поки нас не помітили з вертольота.

— Не мучся даремно, друже. Ще трапляються хворі, які не хочуть одужувати. Тобі треба відпочити й добряче подумати про все це…

— Не базікай, шкідливо, — сказав я якомога суворіше. Я ніколи не дозволив би собі так розмовляти з ним.

Але тепер, коли Андрій так силувано бадьорився, а по хвилі ставав ще слабший, я не міг стерпіти.

— Ну, ну, не сердься. Постараюся бути чемним. Скільки програм ти перепробував?

— Сімнадцять.

Сімнадцять характеристик електромагнітного поля, в якому, ніби в пастці, я намагався затримати життя в немічному тілі з перебитим хребтом. Це було останнє, що я міг застосувати: хімія і механіка були безсилі.

— А може, досить, друже? Може, годі мучити мене, переведи у відділення Астахова.

Чи розуміє він, що пропонує? Перевести в терапевтичне відділення? Там — ліки, апарати: штучні легені, серце, нирки, печінка; переливання крові, все, що вже довело