Михайло Михайлович Коцюбинський - Fata Morgana

змiну, а удень спав, або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафiйкою теж заробляли, i днi iм минали на чужiй нивi. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зiллям укупi i з ним розростались. Дарма, що разом з клунками насiння вона кинула в порохової колишнi надiї; вони тепер знову прохались до її серця. Iз уст в уста, од хати в хату, з села в село - котилась радiсть: будуть землю дiлити. Хто сказав перший i хто останнiй - нiхто не питав. Чутки пливли як хмари, самi собою, носились в повiтрi, мов пил з квiток в час красування ниви.

- Чули? будуть землю дiлити.

- Обдарують людей. Минуться злиднi.

- Земля вже наша. Скоро почнуть дiлити.

- Навiть пани гомонять: оддаймо землю.

- Пани? Не вiрте.

- Аякже!

- Звiсно, бояться.

В Маланки очi блищали.

А тут - сама земля подає голос.

Спiває Маланцi колос, смiється лука раннiми росами, дзвоном коси, кличуть городи синiм сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись маминi груди.

А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухi i чорнi, що силу вiддали землi i в себе взяли вiд неї силу.

Часом, серед роботи, вона ставала i оглядала землю.

Котились низом ниви, стелились горбами, повнi, свiжi, багатi, та все чужi. Скiльки оком захопиш, кiнця-краю немає. А все чужi. I навiть не людськi, а панськi. Нащо йому? Куди все подiне?

Серце болiло дивитись, а вже поле потиху шептало i потiшало:

"Не журися… подiлять… подiлять"…

Думи про землю будили Маланку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. Їй раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого добра багач мужиковi нiколи, нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в мужика? Чотири кiнцi - руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як було: довiку буде убогий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долi, зносить Гафiйка красу i лiта по наймах, зчорнiє, зiв'яне на чужiй працi, як її мати. Тiльки й землi твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.

Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна, слiпа i глуха: вона вмiє тiльки мовчати. Тимчасом сподом, потай од холодної думки, ворушилася тепла, маленька i добра. Вона щось шепотiла Маланцi i вела за собою на поле.

Хвилює на сонцi нива, та божа постiль, льон процвiтає синьо, сказав би - небо задивилось в озерце, на сiножатi - вiз. Гафiйка годує дитину, а друге бiля Маланки: "бабо!..". I все те - родюча нива, вiз, конi, кубло,все те своє, рiдне, з серцем зрослося. "Що ж се я вбралась сьогоднi у сап'янцi червонi, наче у свято… бач, процвiтають на нивi, неначе мак"…

Вранцi Маланка - кого стрiла - питала:

- Не знати, будуть дiлити землю?

Ковалиху - i ту зачепила:

- Чули, серце, скоро землю нам мають давати.

- Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток. А менi шкода й завдатку. Оце! Щоб за своє та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть, будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою…

- Ой, коли б то дав милосердний… Звiсно, люди - божi собаки, гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помагає, де тiльки лицем обернетесь…

Маланчине серце топилось, як вiск. Їй навiть чудно, що з ковалихою вони часто у сварцi.

***

Марiя сплеснула в долонi.

- Глядiть, i дядько Панас прийшли послухать!

- Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять?

Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, переставила довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щулила очi. Здавалось, вербовий пень витяг з землi своє корiння та причвалав мiж люди, цупкий, битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата:

- Заходь, заходь у хату.

Всi повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стiл i заклiпав очима.

Панас все ще роздивлявся по хатi.

- Щось у вас свiтло погано горить, не розберу я зразу.

Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiйки сидiв Олекса Безик, якого на селi звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика поля. В кутку пiдпирав стiни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi возив євреїв на вокзал. Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що їх земля не могла згодувати.

Тодi Панас переставив через порiг свої чоботища, в яких, певно, бiльше було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марiї.

- А хто ж той чорнявий, що за столом?

- Се чоловiк з Ямищ,пояснила Марiя i обернула до чужого зацiкавлений вид.

- Розказуйте далi,-попрохала вона.

Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього.

- Ну, значить, зiбрались ми зараз на зборню, староста з нами, так i так, пишiть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що нiхто з нас не буде робити в пана по давнiй цiнi. Тепер пiший робочий - рубель, а кiнний - два. Робочий день має бути коротший на четвертину.

- Ого!

- Цитьте! нехай говорить…

- Жати за шостий, а не десятий снiп, молотити за восьму, а не тринадцяту мiрку…

Осе тал добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак повної згоди, складався i розкладався, неначе ножик.

- А як пан не пристане?

Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно зменшила у лампi свiтло.

Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо i одрубав:

- А не пристане, то забастовка.

Марiя сплеснула в долонi.

- Заба-стов-ка! Господи милосердний!

Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вiтру.

- Забастовка? Як саме?

А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш - коси собi сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива - давай нашу цiну;