Олександр Петрович Довженко - Повість полум'яних літ

стояв у дверях в самій білизні, в мокрих від крові й гною бинтах, вкритий холодним потом.

 — Перев'язку!.. — застогнав Орлюк і, витягнувши вперед праву руку, попрямував до столу. — Жити хочу! Давайте перев'язку й усе, що там треба!..

 Сержант Орлюк ішов до операційного стола, хитаючись і заточуючись, як на палубі корабля в ураганному морі.

 Вражений неймовірністю того, що сталось, хірург застиг. Страшний був Орлюк і прекрасний.

 — Ви думали, я вже помер? Я живий! — заметався Орлюк, шукаючи опору здоровою рукою.

 — Перев'язку! Перев'язку дайте... Жити хочу!!! І Орлюк упав на руки підбіглому хірургові. Схвильований хірург підняв його, як хлопчика, й поклав на стіл.

 — Ви гадаєте, нам пощастить його врятувати? — запитав його асистент, що вбіг саме до перев'язочної, й почав подавати зі звичною точністю інструменти.

 — Він уже сам себе врятував, — сказав хірург дзвінким голосом. — Держіть. Так... Та держіть, хай йому... Ну!

 З хірургом сталось щось дивне. Він зовсім перемінився. Він почав працювати весело, з надзвичайною енергією і, працюючи, він милувався сержантом.

 — Ах, ви подивіться, який велетень! Яка грудна клітина! А плече яке, га? — захоплено казав хірург, оброблюючи страшну Орлюкову рану перекисом водню й накладаючи на неї асептичну пов'язку.

 — А ноги якії А шия! А хода яка! Ви бачили, як він увійшов? Стрункий, як бог. Камфору!.. Так... Прекрасно. Ах, який юнак! Ви погляньте, які м'язи. Як він увійшов!

 — Але ж як він увійшов? Він же був лежачий хворий! — здивувалась медсестра.

 — А що ви там тямите! Курка!

 — Не смійте мене ображати.

 — Пробачте...

 — Але де він набрався сили? В нього ж не було пульсу? — сказала друга сестра.

 — У нього була воля... Тримайте!.. Тримайте або йдіть під три чорти!

 — Ви думаєте, він житиме?

 — Він житиме довше нас з вами! Тримайте!.. Так... Повірте мені, він зробив для свого життя вже більше, ніж ми робимо зараз... Бинт!

 Хірург працював з незвичайним натхненням. Ніколи ще не прагнув він так пристрасно врятувати людське життя, як зараз. Іван лежав перед ним непритомний, але його могутня воля до життя й боротьба передались хірургові й заполонили його. Він забув свою втому, свої безсонні ночі й працював, як після чудодійного сну й ванни, працював легко й радісно, і сонце, що вигулькнуло на хвильку з хмар і зазирнуло в операційну, немовби посміхнулось до нього, як обіцянка щастя. Так сила опору смерті вмираючого помножила силу волі лікаря, і цю силу лікар повертав хворому сторицею. Вливши йому ще раз протигангренозну сироватку й півлітра крові, він наказав дати йому теплого вина й гарячого чаю й довго гріти його грілками. Поступово пульс у нього почав відновлюватись, порожевіли щоки, і Орлюк розплющив очі.

 В сірих очах горіло ще те саме запитання. Всі четверо — хірург, асистенти й сестри — кивнули йому й відвернулись від складного напливу почуттів.

 Орлюк глянув на хірурга й посміхнувся.

 — Ви виграли генеральну битву майже без будьяких засобів для перемоги, — сказав схвильовано хірург. — Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь перед благородством вашої волі.

 Коли Орлюка везли з операційної на койку, йому аплодувала вся палата. Поранені з гордістю дивились на свого товариша й кричали йому «ура», й койки двигтіли від їх благородного зворушення. Це була велика хвилина злагоди, єдності, щастя. Все посміхалося Орлюкові — всі люди, стіни госпіталю, небо. Відчинились білі двері.

 — Товариші поранені, визволено Київ! — пролунав високий, чистий голос сестри ще з порога.

 Гучне «ура» підхопило Орлюка, підживило його сили, й він побачив свій Київ — Золоті ворота. Щоправда, не зразу він його побачив. Понад місяць минуло, перше ніж позбувся він своїх ран і поїхав на поправку додому, в рідні Павлівці.

 Мине ще півроку, а може, й рік. За невмолимими законами війни, після небачених пожарів наших міст спалахнуть аж до неба ворожі міста. Впаде Берлін. Гітлер зникне, впадуть його друзі, скуштувавши отрути з скляних ампул. Дантовими рядами побредуть полонені по сплюндрованих своїх вулицях, серед битої цегли, пороху й тліну руїн, похиливши голови, не пізнаючи, не розуміючи, жахаючись. Стрілятись почнуть натхненники безглуздих Drang`ib nach Osten, трагічної Німеччини й вішатимуться на шовкових шнурках з дітьми, вівчарками й вовкодавами серед речей, яким належали їх неситі обдурені душі.

 Пам'ятники імператорів та їх коней з бронзи, і їх орлів і левів з люто роззявленими пащами впадуть потрощені під ноги, і будуть кинуті додолу їх знамена, ці трагічні символи великих хибних думок правителів німецького народу, які даремно шукали щастя за допомогою штика майже сто років... Нічого не знайдено, крім спустошення і загибелі цвіту людського.

 Але все минає.

 Нові знамена — і не ворожнечі вже, а згоди і дружби — заполум'яніють над багатьма розкрілаченими столицями, й цілі нації в захваті плескатимуть їм з слізьми зворушення, припадатимуть на площах до сірої солдатської шинелі сержанта Орлюка, питатимуть, звідки вона, де шита, ким заворожена, чи багато разів прострелена. Потім багато хто з них вгамується згодом, бо все минає — і захват, вдячність, і неповне просвітлення — і, підкоряючись злобі дня, життєвій пошлості й застарілій інерції пропаганди, почнуть, можливо, ганити шинель за недосконалий крій і дражливий некомфортабельний запах чужих далеких рівнин.

 Але господь з ними, з столицями, з захопленням і з чужим комфортом.

 — Додому!

 — Нехай воюють дипломати! Хай журналісти проливають чорнило! Зупинись, кров! Прийди скоріше, мир!

 — Хай живе перемога! І мир!

 — Хай живемо ми!

 — Хай живу трохи і я, Іван Орлюк, сержант. Ось вона, моя станція. Бувайте здорові, товариші мої!

 — Бувай здоров, Орлюче! Кляняйся від нас своєму дому і всій фамілії. До побачення! Не засиджуйся!

 Товариші випили ще раз на прощання, і Орлюк, що дістав відпустку для поправки, висадився з вагона.

 Поїзд пішов на фронт.

 Орлюк оглянувся навколо — станції нема. Тиша. Така тиша, що в нього задзвеніло в вухах. Він навіть похитнувся. Час, що три роки мчав із швидкістю снаряда, раптом зупинився. Яке дивне все. Де ж люди? Де прапори, плакати? Тихо. Батьківщина не вийшла зустрічати свого сина. Не вийшли ні батько, ні мати, ні сестри,ні вона.

 Не було ні прапорів, ні привітання. Радіохвилі не сколихнули ще довколишнього благовістям Перемоги. Не було народу. Не було нічого, про що мріяли захисники Батьківщини, ляскаючи зубами й зброєю так довго. Все це буде за другого повернення.