Алессандро Мандзоні - Заручені

указів, скерованих на приборкання негідників, останні, спираючись на свою дійсну силу, вишукували нові, більш підхожі способи, щоб чинити й далі саме те, що заборонялось указами. Ці укази могли гальмувати кожен крок, могли заподіювати всілякі неприємності добромисному чоловікові, безсилому й позбавленому будь-чиєї протекції, бо ж, поставивши собі на меті тримати в руках кожну окрему особу, щоб попередити або покарати будь-який злочин, вони підкоряли кожен порух такої особи свавільній примсі всіляких виконавців. Навпаки, той, хто, наготувавшися вчинити злочин, вживав заходів, щоб вчасно сховатися в монастирі чи в палаці, куди сбіри[16] ніколи не посміли б ступити й ногою; хто, без інших пересторог, просто носив ліврею[17], яка накладала на марнославні інтереси якої-небудь знатної родини або й цілого прошарку обов'язок захищати його,— той був вільний у своїх діях і міг тільки посміюватись над усіма громовими указами. Та й серед покликаних виконувати ці укази одні за народженням належали до привілейованого середовища, інші залежали від нього як клієнти,— і ті й ті через своє виховання, інтереси, звички та наслідування засвоїли засади цього середовища і дуже остерігалися порушити їх задля клаптика паперу, розклеєного на кожному розі. А люди, котрим було довірено саме виконання указів, хоч би вони були навіть безстрашні, як герої, слухняні, як ченці, й готові до самопожертви, як мученики, однаково не могли б довести справи до кінця, бо кількісно були в меншості порівняно з тими, за ким мали б стежити; надто велика була для них і ймовірність того, що їх покинуть ті, від кого абстрактно чи, так би мовити, теоретично виходив наказ діяти. А опріч цього вони в більшості випадків належали до наймерзенніших і найзлочинніших елементів своєї доби: до дорученого їм діла ставилися з презирством навіть ті, хто мав би боятися їх, і саме їхнє звання було лайкою. Тож цілком природно, що замість ризикувати, а тим паче ставити на карту своє життя в такім безнадійнім заході, вони продавали вельможам своє невтручання в їхні справи, ба навіть потурали їм, залишаючи за собою право виявляти свою мерзенну владу й свою силу в тих випадках, коли їм не загрожувала небезпека, тобто сказати просто, утискували людей мирних і беззахисних.

Хто намірився кривдити інших і щохвилі побоюється, що скривдять його самого, той, природно, шукає собі спільників і соратників. Тим-то в ті часи було високо розвинене прагнення окремих осіб триматися певних угруповань, створювати нові й сприяти якомога більшому посиленню того кола, до котрого належали самі. Духовенство піклувалося про підтримку й розширення своїх пільг, знать — своїх привілеїв, військові — своїх особливих прав. Торговці, ремісники об'єднувалися в цехи та братства, юристи складали лігу, навіть лікарі мали свою корпорацію. Кожна з цих маленьких олігархій була сильна по-своєму; в кожній з них окрема особа, залежно від свого впливу та хисту, діставала змогу використовувати в особистих інтересах об'єднані сили багатьох. Більш сумлінні вдавалися до цієї можливості лише задля самозахисту; хитруни та лиходії користалися з неї, щоб здійснювати свої злочинні заміри, на які їм би забракло власних засобів, та забезпечити собі безкарність. Проте сили різних цих спілок були дуже нерівні, а надто на селі: знатний і багатий негідник, оточений ватагою браві та селянами, котрі за споконвічними родинними традиціями звикли й були зацікавлені або й просто вимушені вважати себе ніби підданцями й солдатами свого патрона, мав таку владу, якій жодна інша група в даній місцевості не могла протистояти.

Не знатний, не багатий, а ще менше хоробрий, наш Абондіо, мабуть, чи не раніше свого вступу в свідомий вік зауважив, що в цьому суспільстві він подібний до череп'яної посудини, змушеної мандрувати разом із безліччю чавунних горщиків. А тому він досить охоче послухався батьків, які хотіли зробити з нього священика. Правду кажучи, він не дуже розмірковував про обов'язки та благородні цілі того служіння, котрому присвячував себе; роздобути засоби для заможного існування і ввійти в середовище шанованої і впливової верстви суспільства — ось ті дві підстави, котрих, як він гадав, було цілком досить для виправдання такого вибору. Однак усяка суспільна верства лише до певної міри прикриває й застраховує окрему особу, не звільняючи її від необхідності виробити для себе свою власну систему захисту. Постійно сповнений думками про свій спокій, дон Абондіо мало турбувався про переваги над іншими, досягнення яких потребувало великих зусиль або деякого ризику. Його система полягала головним чином у тому, щоб уникати всяких зіткнень, а коли вже їх годі було уникнути, то поступатися. Він дотримувався беззбройного нейтралітету у всіх війнах, що вибухали довкола нього,— від таких буденних на той час чварів між духовенством і світською владою, між військовими й цивільними, між одними вельможами й другими вельможами, аж до сварок між двома селюками, що спалахували через якесь слово й вирішувалися на кулаках або й на ножах. Коли вже крайня необхідність примушувала його зайняти певну позицію між супротивними сторонами, то він ставав на бік дужчого, однак завжди сторожко, намагаючись показати другому, що аніскілечки не бажає бути тому ворогом,— він ніби хотів сказати: «Ну чом же ти не зумів узяти гору, я б тоді став на твій бік». Намагаючись триматися чимдалі від сильних, заплющуючи очі на їхні випадкові, викликані примхою, утиски й покірно зносячи тяжчі й обмірковані заздалегідь, уміючи викликати своїми поклонами й шанобливо-приязним виглядом усмішку на обличчях буркотливіших і сердитіших людей, з якими він стрічався дорогою, цей бідолаха умудрився без великих турбот перейти за шостий десяток.

Проте не можна сказати, що це не зоставило в його душі певної гіркоти. Постійне випробування терпінням, часта необхідність поступатися іншим і мовчки ковтати образи — все це до такої міри дратувало його, що якби він час від часу не давав виходу своїм почуванням, то його здоров'я неодмінно постраждало б. А що, зрештою, на світі, ба навіть зовсім поруч, жили люди, нездатні, як йому було достеменно відомо, кривдити інших, то він міг подеколи зганяти на них довго притлумлюваний поганий настрій, дозволяючи собі деякі дивацтва та покрикуючи на них без жодної на те підстави. Він так само полюбляв суворо засуджувати людей, котрі не вміли стримувати себе, як ото він, але вдавався до цього лише тоді, коли такий осуд не загрожував йому ані найменшими, хай і далекими наслідками. Всякого потерпілого він вважав щонайменше необережним чоловіком, а вбитого — завжди баламутом. Якщо ж хтось, заходившись відстоювати свої права супроти сильного, виходив з бійки з розбитою головою, то дон Абондіо завжди