Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

вони уникають людей і тому здавна селяться поряд з драконами. Бурмочучи вдало придуману лічилочку: «Раз — дракони, калідони, два — дракони, калідони», — Юта попленталася назад на вежу.

Ще через день Арман — от пощастило! — полетів кудись з самого рання, і Юта, прихопивши зі сховища новий смолоскип, поспішила в розвідану нею підземну залу.

Знайти її було непросто — проте Юта навчилася орієнтуватися по своїх же, кіптявою смолоскипа залишених, знаках. Кажани знову не звернули на неї уваги, втім і Юта вже не здивувалася, коли стіни коридору зненацька розступились і в лице війнув затхлий протяг.

Потім час, здається, зупинився. Допитлива принцеса знайшла ще чотири колони, вкриті клинописом, а скільки їх було взагалі — ґорґулья його знає! До того ж стіни в багатьох місцях теж були помережані знаками, і малюнки траплялися, та ще й які! Юта довго стояла, роззявивши рота, перед зображенням казна-якого чудовиська, що вилазило з моря. Дракон поруч з цим звіром здавався просто кімнатною собачкою, а чудовисько було зображене з такими деталями, що Юта зрозуміла — художник його не вигадав, він його бачив, і бачив дуже близько…

Азартно пританцьовуючи, Юта з насолодою поринула в дослідження. Зрештою, її незбориму цікавість було винагороджено — продираючись крізь незнайомі знаки, вона наткнулася раптом на уривок цілком зрозумілого, звичайною мовою написаного тексту: «У хороброго Дін-Ара було двоє синів, і коли досягли вони літ і піднялися на крило, настав день їхнього двобою… Горлянки юнаків сповнені були вогню, і самі вони сповнені були доблесті… Однак упав у бою молодший, Шан-Анн, а старший, Акк-Ар, ствердився, набрався сили й змужнів, і процвітав у промислі, і крила носили його до глибокої…»

Текст урвався.

Юта, вражена, стояла перед кам’яною книгою, і їй здавалося, що, зробивши тільки крок, вона потрапила в інший, незбагненний світ. «Горлянки юнаків сповнені були вогню»…

То що ж, і хоробрий Дін-Ар, і його войовничі сини справді існували? Вони були дракони? Та вже ж, якщо вони мали крила, і взагалі… А от правда це чи казка, і хто це написав?

Забувши про все на світі, Юта водила пальцем по кам’яних рядках, вишукуючи зрозумілі букви. Ну от, знову!

«Юкка приходить з моря, і діти його, й онуки, і правнуки з’являться з безодні… Бережи свій вогонь, і хай захистить він тебе від жахливого Юкки, і від дітей його, й онуків, і…»

Юта витріщила очі. Оце-то ґорґулья! Ще й жахливий Юкка, що… Стривайте, а чи не той це звір з картинки? Той начебто теж з моря вилазив…

І Юта почала шукати малюнок із зображеним на ньому чудовиськом, але знайти вже не змогла, а замість цього прочитала раптом:

«Я здіймаюся до небес, і моя тінь лежить у скелях, маленька, мов зіниця мишеняти… Я опускаюся на землю, і моя тінь зустрічає мене, як мій брат…»

Смолоскип затріщав, але Юта не звернула на це уваги. Вона водила пальцем по останньому написі — той був викарбуваний глибоко, чітко й читався значно легше, ніж інші… Може, цей текст не дуже й старий?

Встановити це Юті так і не вдалося. Тобто спочатку все було добре, вона розглядала письмена, водячи по них носом, і смолоскип світив навіть яскравіше, ніж завжди… Та потім за її спиною голосно зітхнули, і тієї ж миті виявилося раптом, що смолоскипів уже не один, а два, і тому так світло.

Юта скрикнула — поруч, за два кроки, стояв Арман, стояв мовчки, непорушно, як втілення розплати. У танцюючому вогненному світлі вузьке лице його здавалося лиховісним, як ніколи.

— Я незумисне, — швидко промимрила Юта, і дурість цих слів відкрилася їй одразу після того, як вона їх вимовила.

Арман мовчав. І це вже був вирок.

— А що я такого зробила? — голос принцеси по-зрадницькому затремтів.

— А ось ми зараз подивимось, — з убивчим спокоєм пообіцяв Арман.

Зі змертвілої Ютиної руки вилучено було смолоскип. Арман постояв якусь хвилину, дивлячись бранці у вічі, потім жбурнув обидва смолоскипи додолу. Жбурнув і наступив ногою — спочатку на один, потім на другий.

Повалив дим і стало темно — так темно, що Юта відразу перестала розрізняти, де підлога, а де стеля.

— Я йду, — сказав Арман у темряві, і голос його віддалявся. — А ти залишишся тут. От і подумай, чи варто було пхати носа, куди заборонили!

Кроки його стихли раніше, ніж Юта перевела дух.

Вона стояла серед цілковитої темряви, і в голові її безглуздо повторювалася остання прочитана фраза: «Моя тінь зустрічає мене, мов брат. Як мій брат. Брат».

У неї, Юти, ніколи не було брата, та це не має значення. Ніякий брат не з’явиться в це підземелля, щоб вивести сестру на поверхню. Вона осліпне, вона вмре в темряві, вона ніколи більше не побачить сонця. Жорстокий дракон втішатиметься її стогоном, її слізьми, її розпачем…

Тут він чи все ж пішов?!

— Агов, — голос Ютин розчулив би й крижану брилу, — агов, ви тут?

Немає відповіді.

— Послухайте, — вона намагалася говорити спокійно й мужньо, але раз у раз пускала півня, — та я ж не така винна, як здається… Тобто винна, звичайно, але подумайте… Що поганого в тім, що я тут трошки почитала написи? Тут же немає ні золота, — Юта схлипнула, — ні коштовностей… Ні алмазів, ні рубінів, ні цих… сапфірів… І я нічого не вкрала… — їй довелося зробити паузу, щоб угамувати схлипи й витерти кулаком носа. Навколо стояла темрява — густа, як чорнило; Юта міцно заплющила очі, щоб її не бачити, й вела далі:

— Вам, може, й подобається мене лякати… Але це погано, це… жорстоко, я ж і так ваша полонянка… Відгукніться, будьте ласкаві…

Тиша.

Тремтячою рукою Юта намацала шорсткувату поверхню колони й притислася до неї всім тілом.

— Можливо, все тут написане — таємниця… Та я ж нікому не скажу… Ні про те, як вони билися, ні про цього Юкку, що весь час вилазить з моря… Я ж не знаю, може, й не було ніякого Юкки… Та я ж однак нічого не розумію! — викрикнула раптом вона відчайдушно й сердито. — Тут же не по-людськи написано! Ну, кому гірше, якщо я спробую прочитати?!

Тиша.

Юта сповзла по колоні на кам’яну підлогу.

— «Горлянки юнаків… сповнені були вогню», — сказала вона пошепки, не усвідомлюючи, що говорить. — «Я здіймаюся до небес, і моя тінь лежить у скелях, маленька, мов зіниця мишеняти… Я опускаюся на землю, і моя тінь зустрічає мене, як мій брат».

Тверда рука лягла їй на плече — вона зойкнула з жаху.

— Ходімо, — глухо сказав Арман.

Юта насилу встигала дріботіти; коли вони минали лабіринт