Харукі Муракамі - Погоня за вівцею

нього звичною і природною. Настільки звичною і природною, що дівчина-секретарка навіть не могла по-справжньому відчути його прихід. А помітила його лише тоді, коли він уже стояв перед її столиком і дивився на неї згори.

— Якщо можна, я хотів би зустрітися з ким-небудь з начальства, — сказав він так, наче рукавичкою стирав пил зі стола.

Дівчина-секретарка не могла второпати, що, власне, сталося. Вона підвела очі й глянула на чоловіка. Його погляд був надто проникливим, як для контрагента, одяг надто добрим, як для податкового інспектора, а вигляд надто інтелектуальним, як для поліцейського. Якоїсь іншої професії, яка відповідала б його зовнішності, вона не могла пригадати. Немов витончено-зловісна новина, чоловік з’явився раптом звідкись і тепер стояв перед її очима.

— Зараз нікого немає, — сказала дівчина-секретарка, квапливо закриваючи журнал. — Обіцяли повернутися хвилин через тридцять.

— Я почекаю, — ні на хвилину не вагаючись, відповів чоловік. Здавалося, що саме такої відповіді треба було сподіватися.

Вона збиралася запитати його ім’я, але передумала і провела його у приймальню. Чоловік умостився на блакитному дивані, поклав ногу на ногу і, вп’явшись очима в електричний годинник на стіні перед собою, застиг на місці як укопаний. Анітрохи не ворушився. І навіть пізніше, коли вона принесла йому чашку ячмінного чаю, сидів у тій самій позі.

— Саме там, де зараз ти сидиш, — сказав мій компаньйон. — Сидів там і в однаковій позі упродовж півгодини дивився на годинник.

Я глянув на заглибину під собою в дивані, потім перевів погляд спочатку на настінний електричний годинник, а відтак знову на компаньйона.

Незважаючи на незвичну для другої половини вересня спеку, чоловік був одягнутий як личить за всією формою. Манжети білої сорочки виступали точно на півтора сантиметри з рукавів добре скроєного костюму, смугаста краватка з тонко підібраними кольорами була зав’язана з ледь помітною ліво-правою асиметрією, а чорні черевики — начищені до сліпучого блиску.

Віком від тридцяти п’яти — сорока років, заввишки понад сто сімдесят п’ять сантиметрів, він не мав на собі жодного зайвого грама ваги. На руках не було ні одної зморшки, а десять довгих пальців викликали в уяві табун тварин, які зберегли на дні своєї душі первісну пам’ять усупереч довгим рокам тренування і контролю. Його нігті були ретельно відполіровані, на їхніх кінцях видніли гарно намальовані еліпси. Руки справді були красиві й водночас якісь дивні. В них відчувалася висока спеціалізація в дуже обмеженій, нікому невідомій сфері.

Його обличчя — просте, з правильними рисами, але безвиразне — не могло розповісти так багато, як руки. Прямі, наче стесані, лінії носа і надбрів’я, тонкі і безкровні губи. Чоловік виглядав злегка засмаглим, однак з першого погляду було видно, що цього не досягнуто десь на морському березі або на тенісному корті. Так можна засмагнути лише під променями невідомого сонця в небі невідомої місцевості.

Час спливав на диво повільно. Холодні і непорушні, ці тридцять хвилин викликали в пам’яті кріплення велетенської механічної конструкції, що спинається у небо. Коли мій компаньйон повернувся з банку, атмосфера в кімнаті здавалася надзвичайно важкою. Можна навіть сказати, що все в ній було прибите цвяхами до підлоги.

— Звичайно, так лише здавалося, — сказав мій компаньйон.

— Авжеж, — погодився я.

Самотня дівчина-секретарка, залишена відповідати на телефонні дзвінки, знемагала від напруження. Коли розгублений компаньйон зайшов у приймальню і назвався співвласником фірми, незнайомець нарешті змінив позу, вийняв з нагрудної кишені сигарету і, запаливши її, з невдоволеним виглядом випустив з рота клубок диму. Навколишня атмосфера ледь-ледь полегшала.

— У нас обмаль часу, а тому переходьмо відразу до справи, — спокійно сказав чоловік. Він вийняв з гаманця тонку, мов лезо ножа, візитну картку і поклав її на стіл. Вона була виготовлена з особливого паперу, схожого на пластик, неприродно біла, з іменем, надрукованим маленькими чорними ієрогліфами. Без зазначення посади, адреси й телефонного номера. На ній було тільки ім’я та прізвище з чотирьох ієрогліфів. Від одного погляду на неї відразу очі боліли. Мій компаньйон перевернув її і, пересвідчившись, що зворотна сторона нічим не заповнена, ще раз глянув на лицьову сторону, а потім — на гостя.

— Сподіваюсь, вам знайоме ім’я цієї людини, чи не так? — спитав незнайомець.

— Знайоме, — відповів мій компаньйон.

Чоловік випнув підборіддя на кілька міліметрів уперед і коротко кивнув головою. Лише його погляд анітрохи не змінився.

— Спаліть її!

— Спалити?

Мій компаньйон витріщився розгублено на чоловіка.

— Цю картку… спаліть негайно… і розсипте попіл, — чітко розділяючи слова, звелів гість.

Мій компаньйон квапливо схопив зі стола запальничку і підпалив один кінець білої візитної картки. Тримаючи її у руці, він дочекався, поки вона наполовину згоріла, потім поклав її у велику кришталеву попільницю, й обидва, один навпроти одного, почали стежити, як вона зникала, перетворюючись у білястий попіл. Коли нарешті картка згоріла дотла, в кімнаті запанувала важка тиша, ніби після масової різанини.

— Я прибув сюди, наділений уповноваженнями цього пана, — через якийсь час промовив чоловік. — Інакше кажучи, я хотів би вашого розуміння того, що все, що я вам зараз повідомлю, відповідає його волі та бажанням.

— Бажанням?.. — перепитав компаньйон.

— «Бажання» — це найгарніше слово для вираження суті позиції щодо певної мети. Звісно, — додав гість, — є також інші способи вираження. Ви мене розумієте?

Мій компаньйон спробував у голові перекласти слова співрозмовника звичайною мовою.

— Розумію…

— В усякому разі, мова піде не про концепції або політику, а винятково про бізнес.

Слово «бізнес» чоловік вимовив так, наче був у другому поколінні американцем японського походження.

— Ви бізнесмен — і я бізнесмен. Якщо триматися здорового глузду, то ні про що інше, крім бізнесу, ми з вами і не мали б говорити. А обговорення нереальних речей залишімо іншим людям. Ви згодні?

— Згоден, — відповів компаньйон.

— Наше завдання полягає в тому, щоб нереальним чинникам надати вишуканого вигляду і поставити їх на твердий ґрунт реальності. Люди часто намагаються втекти в нереальне. А все тому, — і чоловік погладив кінцем пальця правої руки смарагдовий перстень на середньому пальці лівої, — що їм це здається простішим. Іноді трапляються випадки, коли створюється враження, ніби нереальне поборює реальність. Але ж у нереальному світі немає місця для бізнесу. Загалом ми належимо до такого різновиду людей, які приносять із собою труднощі. А тому, — сказав чоловік і ще раз погладив пальцем перстень, — пробачте, якщо те, що я вам зараз повідомлю, якось ускладнить ваше життя або вимагатиме від вас рішучих дій.

Усе ще не розуміючи як слід, про що йдеться, мій компаньйон мовчки кивнув головою.

— Отож перейдемо до наших бажань.