Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

під сюзеренітетом царя – із власною зовнішньою політикою, військом, адміністративною, юридичною, податково-фінансовою системою, і навіть із митним тарифом, що стягувався на кордоні між Московією й Україною. Щоправда, в Гетьманщині постійно перебували московські загони, котрі трактувались, однак, як «іноземні союзні війська», тимчасом як Малоросійський приказ, що завідував у Росії українськими справами, був частиною Посольського приказу, себто тогочасного «МЗС».

Первіснo [пише з цього приводу Зенон Когут] московським аргументом на користь розташування воєвод в Україні був захист від іноземної агресії. Кожен воєвода командував гарнізоном російських військ і не мав права втручатися в справи місцевої адміністрації. Поступово воєводи почали виступати проти козацької адміністрації на боці міщан, заохочуючи їх звертатися зі своїми скаргами безпосередньо до російських чиновників.

Ліквідація української автономії, на думку п. Когута, складалася з двох етапів. Перший, що розпочався 1764 року скасуванням гетьманського уряду і впровадженням генерал-губернаторства, можна означити як підготовчий. Основні українські інституції на цій стадії залишались незайманими (крім уже згаданого гетьманства, а також формально незалежної Запорозької Січі, ліквідованої в 1775 p.), проте відбулась непомітна прив'язка їх до імперської бюрократії та, сказати б, індивідуальна «обробка» козацько-шляхетської верхівки.

У 1782 році розпочався другий етап, на якому було ліквідовано українську адміністративну, фінансову і судову системи, знищено рештки церковної автономії, покріпачено селян, розпущено козацькі війська і впроваджено загально-імперську військову повинність. Ці заходи було здійснено досить швидко, буквально за кілька років, але, як переконливо показує у своїй книзі п. Когут, «для повного сприйняття імперської соціальної структури українському суспільству знадобилося більш як півстоліття».

Лише в 1830-х роках, з остаточною кооптацією української шляхти у дворянство й закріпленням за козаками статусу спеціальних державних селян, з переважною русифікацією українського кліру та лівобережних міст (включно з Києвом, де ще в середині XVIII ст. ні євреї, ні росіяни не мали права на постійне оселення – українські купці й ремісники захищали таким, типово середньовічним, чином свої корпоративні інтереси), лише з ліквідацією Магдебурзького права й залишків інших «малоросійських вольностей та привілеїв» українське суспільство уподібнилося до загально-імперської станової структури.

Зрозуміло, що найактивніше опирались асиміляції верхні шари суспільства, які, за поняттями того часу, власне й були «народом». В окремому розділі – про Законодавчу комісію 1767-68 років, створену Катериною для підготовки імперських реформ, – Зенон Когут переконливо показує автономістські тенденції, що виявилися при виборах українцями своїх делегатів та формулюванні для них відповідних наказів. Лише залякуваннями, репресіями та арештами генерал-губернатор Рум'янцев зумів пом'якшити радикалізм українських вимог, проте й це не врятувало Законодавчу комісію від монаршого невдоволення і, врешті, розпуску.

Подальша асиміляція української шляхти відбувалася на шляху її максимальної кооптації в імперські структури, надання всій верхівці дворянського статусу, державних посад і щонайширших кар'єрних можливостей у масштабах імперії. Мовна, культурна та, особливо, релігійна спорідненість двох народів теж сприяла асиміляції. Найфатальнішою, однак, виявилась офіційна концепція двох гілок одного «руського» народу, розділеного підступними польськими впливами і возз'єднаного тепер під скіпетром мудрого самодержця. Погляд на Україну як інтегральну частину Російської унітарної держави зробив, за слушним зауваженням З. Когута, «будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді». А проте «малоросійський» партикуляризм так і не був до кінця викорінений. 1824 року генерал Олександр Михайловський, відвідавши Україну, писав:

Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции. У них есть пословица: «он всем хорош, да москаль», то-есть русский и следовательно есть злой или опасный человек. Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии, от упадка кредита в промышленности, от возвышения налогов, которые в Малороссии произвели повсеместную бедность, и от дурного устройства судебных мест, где совесть была продажная.

Цей місцевий патріотизм, що мав радше археографічне, ніж політичне забарвлення, і спрямовувався радше в минуле, ніж у майбутнє, став, однак, поважною базою для розвитку модерної української національної свідомості. Втративши традиційну еліту, яка звичайно бере на себе політичне лідерство, українці, за спостереженням проф. Когута, «мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар – інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінґвістичних підставах». «Таким чином, – підсумовує вчений, – саме тоді, коли Гетьманщина була повністю поглинута Росією, з'явилися нові сили, що в інших умовах відродили боротьбу між російським централізмом й українською автономією». Цікаво, однак, що ще перед Шевченком, котрий геніально артикулював міф воскресаючої України (на противагу гоголівському міфові відгаслої Малоросії), заїжджий німець Йоганн Ґеорґ Коль помітив те, в що, здається, й сьогодні не можуть повірити мільйони наших ближчих і дальших сусідів:

Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються в скринях… Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу.

Це писалося в 1841 році, за півтора століття до того, як «колосальна Російська імперія» пішла туди, куди рано чи пізно йдуть усі імперії світу, стаючи такими самими об'єктами історіографічного аналізу, як і козацько-шляхетська українська Атлантида XVIII століття.

МІЖ ГОГОЛЕМ І ШЕВЧЕНКОМ: становлення нової ідентичності

Книжка Юрія Луцького «Між Гоголем і Шевченком» має дещо оманливу назву, оскільки передбачає наявність певного, більш-менш значного хронологічного проміжку між обома письменниками, заповненого тими чи тими історичними подіями й персонажами. Насправді ж, як знаємо, Шевченко народився лише на п'ять, помер на дев'ять років пізніше за Гоголя; його «Кобзар» з'явився через дев'ять років після першої збірки Гоголевих «малоросійських» повістей, але за два роки до його вершинних «Мертвих душ»; з формального погляду вони були, по суті, сучасниками.

Що ж до персонажів «між» ними, то більшість із них виявляється взагалі не «між», а «перед»: формально дослідження Луцького починається 1798 роком, коли з'явився перший великий твір розмовною українською мовою, «Енеїда» Котляревського. А неформально воно сягає ще глибше – в останні десятиліття XVIII ст., коли український «протонаціоналізм» виростає раптом із суто практичних, утилітарних потреб місцевої знаті: нащадки козацької старшини починають жваво цікавитися історією і всіляко ту свою історію героїзувати з вельми конкретною метою – легітимізувати свій статус, себто утвердити свою рівність із російським дворянством, компенсуючи брак родовитості визначними історичними заслугами.

Слово «між» у заголовку набуває таким чином ключового, інтелектуально-провокативного значення: воно розмежовує не тільки й не стільки певні періоди й персоналії, скільки універсальні модуси етнокультурного буття,