Тарас Богданович Прохасько - БотакЄ

панцерника наростали багатосантиметрові крижані кристали, то марево ставало протилежним - тепле ліжко, напалені печі, спання з кішками, розпечений пісок, гарячі вина і зупи, пухнасті светри і шапки, багатогодинні гарячі ванни. Така от проста залежність мрій, пам’яті й уяви від температури.

Щоправда, тепер трохи інакше. З віком я почав любити зиму взимку, а літо влітку. Мені перестали подобатися перегріті хати. Тому я щасливий, що в моїй старій і запущеній квартирі працюють печі, а не батареї. В цьому всьому є особливий чар. Коли за ніч печі вистигають, вранці стає холодно навіть у ліжку, але треба вставати у ще більший холод, накинути на плечі старе пальто і перш за все запалити в п’єцах. Дуже приємно напалювати в кухні, в лазничці, гріти воду для миття у цебрах і баняках. Не можна йти з дому, поки не виключений у печах вогонь. І коли вже йдеш, то ніде, крім кухні, ще не тепло, бо кімнати нагріваються повільніше, ніж кахлі. Дуже приємно також не палити задля економії в якійсь із кімнат, і там - холод спіжарки.

Приємно спалювати в печі горіхову шкаралупу, листи, вітальні картки, гілочки новорічної ялинки. А потім вибирати попіл лопаткою і зберігати до весни для городу. Приємно курити в піч, слухати вночі гомін вітру і хурделиці в коминових лабіринтах. А ще приємно не залежати від жодних графіків подачі тепла - тоді можна мерзнути взимку або пропалювати в хаті посеред зимних літніх дощів. Але найголовніше - добові перепади нагрітості помешкання дають можливість жити природним ритмом, а не бути об’єктом великого комфортного інкубатора. Тому я хочу жити там, де п’єци.

15. 01 У мене вдома живе (це крім різних людей) одна видатна рослина - араукарія. Якщо подивитися через вікно з вулиці, то її завжди видно. Араукарія ще нижча від мене, хоча має вже понад сто років. Вони дуже помалу ростуть, ці араукарії, у своїх Андах. Адже араукарії - андські сосни. І живуть вони якихось три тисячі років. Вони були дуже модні на початку століття в європейських помешканнях. Стиль сецесія кохався в таких орнаментах. І дійсно, вона дуже гарна. Має лапаті галузки, розміщені по чотири на одному ярусі. Напостійно в неї є не більше трьох ярусів. Решта поступово осувається, відмирає й усувається. А на вершечку наростають нові міліметри. Араукарію принесли моїй бабці в дарунок за якесь успішне лікування ще у 20-х роках. Тоді вона була не більша, ніж 40 см, хоч мала більше років, ніж сама бабця, яка тоді, щоправда, не була бабцею. Виходячи з власного темпу життя, араукарія була немовлям. Напочатку рослина нічого не усвідомила. Пізніше вона щораз більше вдивлялася у все, що відбувалося в хаті, і всі наші переживання вкладалися в її річні кільця. Адже доведено, що рослини, особливо такі досконалі, якщо не мислять, то принаймні все розуміють, відчувають і пам’ятають.

Часом з нею стає страшно. Це ж не так просто - бути свідком давніх подій і мати можливість прожити ще кілька тисячоліть, переживши всіх нас, усіх, хто тепер з нею. Ми, напевно, будемо для неї якимось напівреальним, напівказковим спогадом дитинства. Може, вона взагалі ледве-ледве нас зауважує - якщо зважити на різницю життєвих темпів. І вже точно, що вона не встигає сприйняти окремих подій з нами - як фотоапарат з неймовірно довгою витримкою не фіксує того, що десь рухнулося.

Так дерева, які живуть повільно, не зауважують, не можуть зауважити існування сезонних метеликів.

А я її час від часу купаю. І щоразу, виносячи сміття, бачу, що моє відро унікальне - бо в ньому - гілочки араукарії.

Недавно я купив ще одну маленьку сосонку з Анд. Вона, мабуть, моя ровесниця. Я переконаний, що хоч ця араукарія доживе до кращих часів.

18. 01 Робота зі словами, а особливо зі словами промовленими укладається в мірило, де з одного боку - зневіра, а з іншого - надія, яку не знищити. Зневіра, бо ти розумієш, як мало важить слово і говорення, ти усвідомлюєш, що до нічого доброго твоя балаканина загалом не приведе. Бо кожен з людей може зробити все, що є найгіршого в людей, і тоді його не спинить жодне слово. Але є надія. Віра в те, що всі слова знаходять адресата, жодне речення не марне, кожна деталь укладається в ту конструкцію, де її найбільше бракує. Тому і працюєш зі словами. Ти опиняєшся в ролі майстра, що робить предмети розкоші, або продавця дуже химерної і дорогої антикварної крамниці. Твій товар потрібний лиш декому, а ті, кому він потрібний, не завжди знають про існування твоєї крамнички. Тож доводиться чекати. Але не дочекатися неможливо. І коли бачиш захват, сльози й усмішку того, хто тебе знайшов, не можеш уже займатися нічим іншим. Я переконаний, що нема жодної людини - найгіршої і найдурнішої, яка б не дожила до такого моменту, коли їй трапиться слово чи речення, адресоване саме їй. Тоді вона, хай ненадовго, перетворюється на найдобрішу і наймудрішу людину на землі. Заради таких метаморфоз варто жити серед людей і любити їх більше, ніж самого себе. І варто плодити слова, речення і образи, розсилаючи їх навмання на всі боки, роздаючи їх тим, хто невідомо для самого себе страждає від браку потрібного слова… Вчинку… Жесту… Поцілунку… Удару… Пригортання… Погляду… Подарунка… Мелодії… Плода… Дороги… Вказівника чи взірця.

21. 01 Останнім часом з’явилося багато систем, за якими звичайне людське спілкування переходить у статус учення про технології комунікації. За цими теоріями передбачається вивчення певних універсальних прийомів для того, щоб здобути друзів, розправитися з недругами і загалом виглядати дуже симпатично. Особлива увага приділяється жестам. А точніше - одномоментній композиції руху, міни, виразу очей, які укладаються в жест. Натомість варто поміркувати про те, хто кому належить - жест людині чи людина жестові. Хто ким керує, хто кого може виразити. Можливо (про подібне розмірковує Мілан Кундера), існує певний світ жестів, які залишаються незмінними протягом тисячоліть і обов’язково мусять якось зреалізуватися. Для цього жести підбирають собі тіла, котрі якнайкраще можуть їх передати, зберігати і повторювати. Жест стає долею вибраного ним тіла. Після кінця одного тіла жест перебирається в інше. Може, саме ці віруси жести керують світом і всіма механізмами життя.

У все це легко повірити, якщо згадати, що для нас найважливіше у сприйнятті любих нам людей. Можуть забутися слова, події, обличчя, але кілька характерних жестів, як арбалетні стріли, вражають просто в