Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби

на вас дж… дж… джинси? А де ви їх взяли? У спекулянтів? Мама каже, що в них ноги не дихають. А як вони можуть дихати, якщо ніс на голові?!

Я взяла з її рук телефон.

— Дякую. Це не пудрениця.

Дівчинка замовкла, перевела дихання.

— А що ж це таке? — запитав Ярик.

— Хіба ви ніколи не бачили мобільного телефону? — сказала я.

Обоє закрутили головами.

Я сховала телефон в сумку, попередньо перевіривши, чи не розрядився, — звісно, він був мертвий! І уважно подивилась на дівчинку:

— Тебе звуть Віра?

— Вероніка, — сказала вона.

— Вона — Ніка, — поправив Ярик і додав: — «Вероніка» буде за паспортом.

Так, він дуже хотів мати паспорт.

Хотів швидше вирости, стати міліціонером і мати цю червону «серпасту і молоткасту» корочку. Якби не сів з батьками в авто 13 червня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року…

Стоп. Стоп. Поєднувати побачене з почутим буду вдома.

Далі з мене посипались запитання, немов з Тіни Канделакі в телевізійному шоу «Найрозумніший».

— Як звати твого тата? — запитала я дівчинку.

— Вадим.

— А маму?

— Ліля.

Точно!

— Цей шрам на нозі ти заробила, коли стрибала з гаражів?

— Так.

— Мама працює в дитячому театрі? Тато — інженер? Ти не любиш морозива, бо колись об’їлася ним і потрапила до лікарні? Ти не боїшся темряви? Ти розмовляєш з Місяцем? Ти хочеш бути листоношею?

Так! Так. Так…

Ярик штовхнув дівчинку ліктем, і вона насупилась:

— Звідки ви все це знаєте?

З дитячою безпосередністю Ярик голосно шепнув їй на вухо: «Це — шпигунка…»

Діти з осторогою відступили на два кроки назад.

— Зачекайте, — сказала я, потираючи скроні долонями, аби вгамувати думки, котрі стрибали в голові, мов шалені коники. — Я нічого не знаю, лише здогадуюсь. Я ж не винна, що на всі питання ти відповідаєш «так».

Дівчинка замислилась.

Це був аргумент.

— Можна ще одне запитання?

Діти поважно кивнули.

— Який зараз рік?

Хлопчик взяв дівчинку за руку і відтягнув від мене на пару кроків. Певно, я їх налякала. Ярик щось знову зашепотів дівчинці на вухо.

Вона відмахнулась, вирвала руку, підійшла до мене і сказала:

— Тисяча… дев’ятсот… вісімдесятий…

Помітивши мою реакцію (роззявлений рот, вирячені очі, божевільна посмішка), дівчинка зробила ще один крок і, аби підбадьорити мене, тихо сказала:

— Ви дуже красива. Приходьте ще…

Потім повернулася і побігла додому, за нею побіг і хлопчик.

Ніч з 2 на 3 червня

Я сиділа на кухні в темряві і дивилась на Місяць.

Як багато років тому.

Тільки тоді я лежала в своїй спальні з паперовими шпалерами в дрібну квіточку. Зараз такі шпалери не приліпили б і в провінційній їдальні.

Згадала свою мрію — побачити, куди вранці ховається Місяць. Чи є в нього хатка, де він відпочиває, коли настає день. Подумала про ту дівчинку — можливо, вона лежить в тій самій спальні і так само дивиться на Місяць…

Чи НЕ лежить і НЕ дивиться, а існує лише в моїй хворій уяві?

Я зачинила двері кухні, щоб не турбувати Мирослава, і ввімкнула ноутбук. Він заблимав, освітлюючи стіл тьмяним синім відблиском.

Посиділа, втупившись в екран.

Як завдати пошук того, про що хотіла дізнатися?

«Машина часу»?

Набрала в рамочці ці слова, і на екран одразу вистрибнули фотографії Макаревича та різні статті про улюблену «вокально-інструментальну» групу моєї юності…

Подумавши, написала у «віконці» пошуку інше: «Подорожі в минуле».

Теж купа посилань.

«Відомий ізраїльський професор Амос Орі створив математичну модель, що підтверджує можливість подорожі в часі. Світова наука має всі необхідні теоретичні знання для того, щоб з повним правом стверджувати — подорож у часі можлива…»

Ага, це ніби те, що треба! Пробігла очима далі:

«В основі роботи Орі лежить зроблений у 1949 році висновок колеги знаменитого Альберта Ейнштейна — Курта Геделя про те, що теорія відносності дає підстави припускати існування різних моделей часу і простору. Сам Ейнштейн відзначав, що при потужних силах гравітації відбувається вповільнення перебігу часу й викривлення простору. На думку Амоса Орі, у випадку надання викривленій просторово-тимчасовій структурі форми кільця або спіралі з’являється можливість подорожувати в минуле. При цьому з кожним новим витком у цій концентричній структурі людина буде усе далі заглиблюватися в товщу часу…»

Гм… Я перевела подих. Невже на мою долю випало щось подібне? Але ж я цього ніколи не бажала! Навпаки — усіляко уникала всього, що пов’язане з минулим, зі стресом дитячих років. Мені стало цікаво, і я продовжила читання.

«В недалекому минулому вчені наголошували, що однією з невирішених проблем для створення машини часу була потреба в екзотичному матеріалі з надзвичайними властивостями — речовина мусила мати негативну щільність, і лише за таких умов можна було б спробувати зробити петлю в часі. Проте це більше не проблема. Тепер можна сконструювати машину часу без екзотичної речовини. Зараз можна використовувати будь-який матеріал, навіть пил. Однак для створення цієї машини часу необхідні гігантські гравітаційні сили. Вони існують біля таких об’єктів, як чорні діри…»

Чорт забирай! Я ж не мала ніякого «екзотичного матеріалу», не уявляла, що таке «негативна щільність», і не відчувала над собою ніяких «гігантських гравітаційних сил». Взагалі — нічого, крім… Крім того нестерпного болю в шлунку! Можливо, я випадково потрапила в зону якогось таємного експерименту, що проводився на околиці міста? Але чому мене ніхто не зупинив, не попередив?

Я точно пам’ятаю, що довкола не було ніяких підозрілих об’єктів, які могли б вказувати на те, що в цій зоні проводиться експеримент…

Я пробігла очима кілька наступних посилань.

«В 2010 році відбулась подія, що змусила з новими силами народити дискусії про мандрівки в часі. Але і до 2010 року в нашій реальності відбувались речі, що ніяк не вкладаються в голови багатьох людей.

Наприклад, випадок з Джоном Тітором. Він зник в березні 2001 року, але перед тим устиг розповісти, що повернувся зі спецзавдання із 2036 року.

А в сьогоденні затримався, щоб відвідати родину.

У його розповіді було безліч «нестиковок». Але все ж таки у деяких дослідників подібних явищ виникла думка про те, що Тітор казав правду. Адже, за його словами, метою його місії була доставка схем комп’ютера IBM 5100 для начебто розшифровок кодів мов програмування APL і BASIC. Те, про що розповів Тітор в 2000 році, - а саме подробиці про комп’ютер — стало відомим лише в 2007-му…»

Отакої! Я почала натискати інші «лінки».

Переді мною відкрилися сотні форумів, обговорень і різного роду припущень.