Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

безвільно сповзали з коней, а по землі стелилися, віддаляючись, дві сірі тіні.

Якусь мить ординці з жахом споглядали непорушні тіла своїх товаришів. А коли схопилися за стріли — сірі тіні вже розчинилися в імлистій темряві.

А ще за мить зниклі вершники, начебто нічого й не сталося, знову завиднілися на своїх конях.

— Вовкулаки! — вереснув старший і кинувся до табору. — Тривога!

В ординському таборі спалахнули багаття, здійнявся галас. За хвилину на поміч сторожовому роз’їздові кинулися десятки кінних.

І лише тоді непорушні до того постаті дивних вершників ворухнулися і тут же розчинилися серед снігів.

— Молодці, хлоп’ята, гарно попрацювали, — похвалив Грицик Сирітку та Куцого, що наздогнали їх.

Вовчики поглянули на нього і заметляли хвостами. З їхніх гострих писків скрапувала на сніг кров.

ПАСТКА

Удосвіта козаки вибралися з Дівичок. А коли розвиднілося, Богдан Глинський разом з Колотнечею та Швайкою вже стояли на зарослому пагорбі неподалік від Переяслава. Звідсіля ординський табір було видно, мов на долоні. Як і звечора, яскраво палали багаття, а в усі боки сполошеним вороняччям гасали вершники.

— Що це з ними? — здивувався Колотнеча.

— Мабуть, хтось потривожив їх уночі, — здогадався Швайка. — Це часом не ваша робота? — повернувся він до Грицика з Саньком, що саме піднімалися по крутосхилу. Від їхніх коней димувала пара.

Грицик зупинився поруч зі Швайкою, поглянув на неспокійне татарське стійбище і вдоволена посмішка спливла на його обличчі.

— Та ми нічого такого ніби й не робили, — відказав він. — Правда ж, Саньку?

— Авжеж, — підтвердив товариш. — Це все наші вовкулаки постаралися…

І він кивнув на Куцого та Сирітку, що з висолопленими язиками трюхикали слідом за ними.

— Вовкулаки? — недовірливо перепитав Глинський.

— Та вони, хто ж іще, — зумисне байдужим голосом почав Грицик. Проте не втримався і збудженим голосом додав: — Боже, ви тільки послухайте, чого Санько навчив наших вовчиків!

Колотнеча вислухав Грицикову оповідь з роззявленим ротом. Та й у решти час від часу в очах спалахували веселі вогники. Коли Грицик замовк, Колотнеча заздро зітхнув:

— Шкода, що мене з вами не було!

— Нічого, тобі теж знайдеться робота, — заспокоїв його Глинський і повернувся до Швайки. — То як ти гадаєш, з чого сьогодні розпочнемо?

Колотнеча здивовано поглянув на Глинського: не часто доводилося йому чути, щоб староста черкаський звертався до когось за порадою.

Швайка перевів погляд з ворожого табору на стовбур найближчої сосни. По ньому рудою блискавкою промайнула білка.

— Тепер їх зненацька не заскочиш, — в задумі відказав він. — Тож гадаю, що й нам нема рації ховатися…

— Чи триматися гурту, — підхопив Глинський. — Треба їх смикати за хвіст і за гриву, щоб і забули, навіщо прийшли… Отже, так: ти зі своїми хлопцями лаштуєш засідку он під тим лісом…

Швайка поглянув туди, куди показував Глинський, схвально хитнув головою.

— Кращого місця не знайти, — сказав він. — Там широка дорога на Циблі. І ліс підковою…

— Саме це я й мав на увазі, — кивнув Глинський. — А я зі своїми козаками спробую подражнити татарів. І коли вони поженуться за мною, я виведу їх під стріли та шаблі твоїх хлопців… Звісно, мої теж не з боку дивитимуться, — додав він.

Староста черкаський провів поглядом Швайку з товариством, а коли ті опинилися на рівнині, знову повернувся обличчям до Переяслава. Зі свого місця йому було видно, як ліниві дими руйновищ сходили над його околицями, як перша лава ординців покотила на стіни Городища, як тисяцькі спішно готували свої чамбули для подальшого штурму фортеці. Усе було, як і вчора.

— Уперед, — коротко кинув Глинський. Його ватага вихопилася на узлісся і завмерла край пагорба, мовби щойно забачивши ворога.

Але побачили і їх. Найближчі з татар з переляканими зойками кинулися до тих чамбулів, що вже готові були рушити під переяславські стіни. На якийсь час у таборі зчинився розгардіяш. Зрештою від основної ординської маси відділилося зо дві тисячі й рушили на вояків Глинського.

В карих очах Колотнечі спалахнув диявольський вогонь.

— Князю, давай-но на них згори, га? — аж застогнав він. — Прокотимося по них, як камінь по хмизу…

— Зачекай, ще встигнеться, — зупинив його Глинський і повернувся до козаків: — За дерева! Готуйте луки, стріляйте по середині!

Це була одна з улюблених звичок Глинського: стріляти не куди попаде, а купно. І, за можливості, у тих, хто вихопився наперед. Від такої стрілянини ті сміливці купами падають на землю, що не додає решті нападників ні мужності, ні сили. А коли за першим залпом злива стріл ударяє уже в інше місце — то й у найхоробрішого по спині забігають мурашки.

І таки забігали. Після четвертого залпу стало видно, як нападники натягують поводи і хапаються за луки. Проте завдати шкоди тим, хто ховався за деревами, було майже неможливо. А стріли черкасців, як і раніше, били на вибір.

Нараз Глинський завважив, що загін татарської кінноти відділився від основної маси і кинувся ліворуч. Інший загін, торуючи дорогу в глибокому снігу, подався праворуч. Не виникало сумніву, що татари збираються, обійшовши заліснений пагорб, вдарити козакам у спину.

— За мною! — вигукнув Глинський і перший злетів з пагорба.

Ті з татар, що вже вигулькнули з лісу, побачили, як з пагорба один за одним скочувалися козаки. Нахльостуючи коней, вони чимдуж поспішали до єдиної в цих місцях натоптаної дороги, що за два поприща ховалася в імлистій діброві.

— Не пускай їх на дорогу! — вереснули ординські сотники. — Жени по цілині!

Та все ж козаки дісталися дороги перші. Дружно вдарили в мерзлу твердь копита їхніх коней, у повітря злетіло шмаття рваної землі — і невдовзі останній з козаків щез у діброві.Та коли розпалені гонитвою переслідувачі увірвалися туди, на них впритул вдарили сотні стріл. І доки татари гадали, як вибратися з такої халепи, козаки Глинського розвернули своїх коней. По хвилі все змішалося, і годі було розібрати, хто на кого тисне і хто від кого відбивається.

Татари не витримали. Спочатку поодинці, а затим десятками чи й сотнями вибиралися вони з лісової тисняви і втікали до Переяслава. За ними, на ходу розсипаючись широкою лавою, вилітали козаки.

Невдовзі Глинський зі Швайкою стояли на тому ж пагорбі, який обрали ще вдосвіта. Тільки тепер вони не ховалися, а навпаки, вдавали, що