Світлана Талан - Не вурдалаки

У голодний сорок шостий рік у нашому селі з’явилися два нетутешні хлопчики восьми та десяти років. За плечима у них були торбинки з якимись речами. Діти ходили селом та вимінювали домашні речі на харчі. Якось надвечір вони постукали до нашої хати. Дітлахи привіталися російською мовою. Мати пустила їх до хати.

– Сідайте, рідненькі, – запропонувала мама. – Відпочиньте.

– Дякуємо, – відказали ті в один голос та примостилися на ослінці. Сіли, а самі очі продали на стіл, де стояли глиняні полумиски. Там було порожньо.

– Хто ви? Звідки будете? – запитала мама.

– Я – Коля, – сказав менший. – А це мій братик Вася. Ми з Москви.

– Як то?! З самої Москви? – здивувалася мати.

– Так. Ми жили з татом та мамою. Батька на війні вбито, а мама померла, – розповів Вася. – Родичів у нас нема, то щоб з голоду не померти, ми зібрали татові та мамині речі та й пішли по селах міняти на харчі.

– І так далеко зайшли, – зітхнула мати.

– Бо не всюди можна дістати їжу, – по-дорослому сказав Коля. – Люди самі голодні. Голод.

– І там, у Москві, теж голодно?

– А звідки ми візьмемо харчі? У дитбудинок ми не хочемо, тому й мандруємо селами. Усюди люди бідують.

– Так воно й є. А де ж ви ночуєте?

– Де прийдеться. Іноді люди пускають переночувати, а коли й у лісі.

– А далі? Що ви будете робити, коли надворі стане зимно? – допитується мама.

– Додому повернемося, – серйозно відповів старший братик. – Дорогу додому я знайду.

– Як то?

– Люди добрі підкажуть. Тітонько, а вам не потрібна тепла кофтина? Вона майже нова! – Вася швиденько зняв торбинку з плечей.

– Ні, дитинко, – зітхнула мати. – Нам потрібні харчі.

– Тоді ми підемо далі, – чи то сказав, чи запитав Вася.

– Зачекайте. Ніч на порозі. Куди ви підете? Повечеряєте з нами, відпочинете, а завтра вже підете далі, – сказала мама.

Ми потіснилися за столом. На вечерю у нас було по вареній картоплині без хліба та компот із грушок-дичок, які ми назбирали в лісі. А щоб він був солодкий, Тьотя натерла цукровий буряк та відварила його у воді. Так званий сироп був замість цукру, а відварений та віджатий буряк залишила на сніданок. Хлопчики як за себе кинули ті картоплинки, запили компотом, подякували й одразу ж повеселіли. Вони були чимось схожі на нашого Стьопочку – такі ж гарненькі та біляві. Можливо, тому вони одразу ж з ним потоваришували. Коли старші впоралися надворі та зайшли до хати, то всі троє спали на долівці, обійнявши одне одного. Вранці братики поснідали з нами буряком, попили водички та й пішли. А вже за якусь годину за селом пролунав вибух. Стривожені люди побігли за село. Там, на узбіччі дороги, під великою липою вони знайшли понівечені тіла братиків. Скоріше за все, ті сіли відпочити під деревом і на чомусь підірвалися. Ховали братиків усім селом. Поруч могили моєї бабусі Одарки викопали селяни яму та поховали їх у одній труні. Ніхто не знав їх прізвище, тому поставили дерев’яний хрест, де хтось з чоловіків завбачливо вирізьбив лише імена. Ми, діти, дуже плакали, бо так було шкода братиків. Дорогою додому моя мама ще дужче розплакалася.

– Ну досить вже, досить, – почала її втішати Тьотя. – Що тепер поробиш? Смерть не вибирає, старий ти, молодий чи зовсім дитина. Напевне, така була їхня доля.

– Так то воно, так, – схлипнула мати. – Якби ж то я знала, що у тих дітей вчора була остання вечеря, то не їла б свою картоплинку, а їм би віддала. Нехай хоча б перед смертю наїлися.

– Та чи наїлися б вони твоєю маленькою картоплинкою? – зітхнула Тьотя. – Усі ми голодні, і діти голодні, і не знаємо, чи прийдуть кращі часи, чи помремо від голоду…

А вже за кілька днів трапився у селі ще один трагічний випадок.

Був теплий літній день, тож я пішла до річки випрати рушничок з кухні та освіжитися. Стою на дерев’яній кладці, рушник намочила у воді і раптом побачила велику рибину. Я й завмерла! «Зараз вона підпливе ближче, – розмірковую так. – Я її гепну мокрим рушником по голові, а потім підхоплю руками та й принесу на вечерю. Ото всі зрадіють! Будуть мене хвалити, а я візьму собі найкращий шматочок». Я так замріялась, що аж слинка потекла! А клята рибина, ніби вгадавши мої думки, почала мене дражнити. Підпливе ближче, подивиться на мене, а тоді хвиць хвостом і зникне. Потім знову випливає та споглядає на мене. І тут звідкілясь з’явилася старша Маняшина сестричка Христинка. Біжить по берегу така весела, підскакує, а разом з нею скачуть по спині її чорні кіски.

– Ходімо на пісочки, – покликала мене Христинка, – покупаємося.

– Тихо, – засичала я, але було вже пізно. Рибина зникла.

– Чому тихо? – Христинка підійшла до мене ближче.

– Хотіла рибу спіймати, а ти її сполохала, – відказала я сердито.

– Дурненька! – засміялась дівчина. – Руками рибу спіймати не можна! То підеш зі мною?

– Ні, – сказала я, хоча мала намір піти скупатися, бо тут було і глибоко, і дно річки прогрузало. Зазвичай ми ходили купатися «на пісочки», там був пісок і на березі, і на дні. Христинка махнула мені рукою на прощання та побігла далі.

Незабаром прогримів вибух. З кладки мені було видно, як вгору здійнявся стовп води. Одразу ж люди повибігали з хат та побігли туди, де гримнуло. Побігла і я. Коли прибігла на місце події, то побачила натовп людей. Жінки голосили, а один чоловік сидів на піску. Я підійшла ближче й скрикнула від жаху. На березі лежала мертва Христинка. Її тіло було все в крові, а однієї ноги не було взагалі.

– На міну дитина наступила, то й підірвалася, – сказав чоловік. – Це ж треба, яке горе! Тут і мої дітлахи купалися, а воно бачиш, як вийшло…

– Треба ногу знайти та матері сповістити, – сказала якась жінка.

Хтось побіг до матері Христинки, а чоловік почав шукати у воді відірвану ногу. Прийшла Тьотя й потягла мене за руку додому.

– Там рушник, – сказала я, показуючи на кладку.

– То збігай забери.

– Не піду, – захлипала я. – Боюся!

– Чого ти боїшся?

– А якщо там нога буде плавати?

Христинку так і поховали без ноги, а я ще довго боялася купатися в річці. Все придивлялася, чи нема там ноги загиблої дівчини.

Мій дев’ятий клас був багатий на події. Спочатку Тьотя мене силою потягла до церкви.

– Не піду! – плакала я дорогою. – Я ж комсомолка!

– А як тато був на