Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

несмішний, Лідка розірвала його на дрібні шматочки й намалювала новий, нітрохи не кращий, але цей уже не рвала — все одно більше нічого не було…

Вона довго не могла заснути. Крутилась і згадувала слова Андрія Ігоровича про те, яка молодець Лідчина мама. Зі спокійним сумлінням могла б і не народжувати її, Лідку, а от народила…

А мама несподівано зраділа Лідчиній кособокій листівці. Навіть сльозу пустила. Довго дякувала, Лідка й забула вже, коли востаннє всі в домі були такі веселі й добрі…

Пішла в ліцей, висиділа перші три уроки, втекла до моря. Компанія зібралася велика — четверо хлопчаків із середньої групи, четверо з молодшої і всього троє дівчат. Картоплю купили дорогою, на ковбасу не вистачило грошей.

Ледве встигли розпалити серед каменів багаття, як з’явилася, з руками в кишенях, недружня делегація. Насправді територія двісті п’ятої школи була трохи далі, біля вантажного причалу; відбулося нахабне порушення кордонів: десятеро хлопців підійшли мовчки, у кожного в роті стирчало по цигарці, і Лідка внутрішньо заметалася, намагаючись порівняти сили. «Наших» було значно менше, якщо не брати до уваги дівчат, а чого на них зважати, які з ліцеїсток бійці?!

Виявилося, вона помилилась. Ліцеїстки цілком боєздатні.

Розмова була короткою й усуціль нецензурною. Чужинці прийшли навмисне для того, щоб побити морди «цим чистюлям»; майже в усіх нападників були кастети, і кілька ліцейських морд справді було розбито вже в перші секунди бійки.

За всіма правилами «пацани» з двісті п’ятої мали вдовольнитися роз’юшеними носами, захопити трофейну картоплю й відбути з перемогою.

Але все склалося не за правилами.

У однієї з ліцейських дівчат, Зої, був газовий балончик. У іншої, Інги, шило; балончик вибили відразу. Шило виявилося значно ефективнішим.

— А-а-а! Стер-рво!

У найгіршу доцільну мить Лідка впізнала цього хлопця. Він був на дні народження у Свєтки, а тепер наштрикнувся на Інжин імпровізований стилет, скоцюрбився, двома долонями затискаючи рану, сорочка його стрімко темніла на животі, тим часом товариш його, також невиразно знайомий, уже збив Інгу з ніг і молотив її черевиками по грудях, по голові…

Лідка заверещала.

Хтось упав у багаття. Хтось влучно кинув камінь; хтось спиною налетів на гострий виступ скелі й безладно сповз на землю.

— Мамо! — закричала Лідка.

Усе повторюється, сказав її внутрішній голос із інтонацією Андрія Ігоровича.

Вона повернулась і кинулася тікати. Спіткнулась, упала на купу черепашок і розбила собі щоку.

— Чому?! Чому тебе весь час тягне, як свиню, в багно?! Чому ти знаходиш болото де тільки можна? Чому?!

Маму було шкода. Та ще в день її народження…

Після сутички на березі п’ятеро опинились у реанімації. Кілька хлопців із двісті п’ятої та з ліцею. Та ще Інга, яка наступного дня померла.

Були сльози і крики. Ляпаси, від яких Лідчина голова відлітала далеко назад, дивно ще, як вона й зовсім не відірвалася. Були загальні збори в ліцеї, і закриті батьківські збори, і питання слідчого: хто завдав смертельного удару? Цей? Чи цей? Шило в засохлій крові: це шило? Не це?

Лідка на все відповідала однаково, тупо: не пам’ятаю… не помітила… Злякалася, не бачила… І слідчий, худорлява молода жінка, усе дужче зневажала її й навіть ненавиділа. І не надто старалась приховати свої почуття.

— Здається, дехто з наших дітлахів дуже сумно почне своє доросле життя… На початку циклу опинитися в колонії — паскудно, особливо для молодої людини…

— А ви спочатку переживіть апокаліпсис, — сказала Лідка несподівано для себе.

Слідча дивно подивилася на неї, скривилась і відпустила. Не підводячи голови, Лідка вийшла з кабінету директора, де відбувалися допити свідків, спустилася на другий поверх, постукала й увійшла. Сіла на своє місце.

Рисюк дивився на неї. Вона відчувала його погляд над вухом. Терпіла хвилини три, потім повернула голову, з викликом утупилась сусідові в очі:

— Ну що?

Рисюк дивився, на відміну від слідчої, не зневажливо. Але й без співчуття.

Лідка повернула голову так, аби Рисюкові краще було видно пластир на щоці:

— Гарно? Подобається?

— Агов, розмови на першій парті, — стомлено сказала хімічка.

— Не подобається, — Рисюк відвів погляд. Сказав собі під ніс, нібито й не зважаючи на слухачів: — Бардак… Чорт, який бардак… Ніхто нічого не вчиться…

Лідці здалося, що ці слова вона вже десь чула.

Їй здавалося, все місто має стати сторч головою, що всі газети мають вийти в жалобних рамках; нічого схожого. Сусідка Свєтка повідомила, що в двісті п’ятій уже були подібні жертви.

Що у великій бійці з сімдесят сьомою, наприклад, трьох хлопців забили ногами. «Життя не знаєш», — казала Свєтка поблажливо.

Зате ліцей вирував. Середня група — Лідка чула — уголос говорила про помсту. Про непримиренну війну; раніше миролюбні ліцеїсти, виявляється, тільки й чекали на іскру, щоб розплатитися з двісті п’ятою «за все». Ридма ридали Інжині однокласниці — може, за життя у бідолашної дівчинки не було такої сили друзів і подруг. Дехто пропонував використати батьківські зв’язки, але більшість гордували підтримкою дорослих. Точилися відверті розмови про зброю, про вибухівку; Лідку млоїло. Боліла поранена щока. Соромно було дивитися на себе в дзеркало. І звісно ж, не хотілося зустрічати Славка Зарудного.

Славко сам підійшов до неї на перерві. І захопив зненацька.

— Батько питав — як справи?

— Добре, — вона погладила пластир на щоці. — Я тобі підшивки принесу завтра просто в ліцей.

— Завтра мене не буде.

— Тоді післязавтра, — сказала вона, думаючи про своє.

Славко помовчав.

— Мене взагалі більше не буде в ліцеї. Переходжу на екстерн… із репетиторами.

Тепер помовчала Лідка.

— Через… цю дурнувату колотнечу?

— Так, — Славко не став відмагатися. — І взагалі, батько каже, що все це тільки початок. Буде гірше.

— Ти куди?! — спитала мама. — Я ж просила… не виходити з дому!

— Мені до Зарудних треба, — пробурмотіла Лідка, відступаючи. — Я вже по телефону домовилась.

— Ти не можеш зачекати кілька днів? — спитала мама на тон нижче. — Пока не вщухне вся ця… все це…

— Воно вже ніколи не вщухне! — гукнула з кімнати Яна. — Удома треба сидіти!

— Ви перебільшуєте, — сказав із кухні батько. — Хай іде. Не війна ж, справді… І потім — вона ж до Зарудних!

— Я обіцяла Андрієві Ігоровичу… дещо віддати, — сказала Лідка, відчувши підтримку.

Мама врешті здалася:

— Але щоб завидна була назад! І обов’язково зателефонуй, Тимур тебе зустріне від швидкісного…

Лідка квапливо кивнула.

Відцвітали плодові дерева. Подвір’я було все засипане пелюстками; Лідка боязко озирнулась. За кожним кущем бузку могла сидіти компанія з двісті п’ятої. Або з сімдесят сьомої. Чи просто безіменна компанія школярів, для