Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

Упродовж якогось часу лежала непорушно на лежаку. Волков сидів за нею і читав. Сонце перемістилося, і світло його дісталося до її очей, які під віками миттю виповнилися теплим, помаранчевим і золотим світлом.

— Знаєш, Борісе, інколи я хотіла б зробити щось геть безглузде. Щось, що б розірвало цей скляний обруч. Кинутися кудись.

— Кожен би хотів. Я також.

— Чому ж ми цього не робимо?

— Це б нічого не змінило. Ми б тільки ще сильніше відчували цей обруч. Або його розбили б і, покалічившись об його гострі береги, знекровились.

— Ти також?

Боріс поглянув на худорляву постать, що лежала перед ним. Як мало вона про нього знала, хоч вважала, що його розуміє!

— Я змирився з ним, — сказав, знаючи, що то неправда. — Так простіше, душко. Перш ніж людина вичерпає усі сили, безглуздо ненавидячи когось, має спробувати, чи не вдасться з цим жити.

Ліліан відчула наближення втоми, яку зазвичай викликали ті балачки, в яких заплутувалася, наче в павучі мережі. Усе збігалося, але що з того?

— Змиритися — отже відмовитися, — буркнула за хвилю. — Отже, я ще доволі не стара.

«Чому він собі не піде? — подумала. — І чому я його ображаю, хоча цього не хочу? Навіщо я дорікаю йому за те, що він тут довше за мене і йому пощастило, що він думає про це все не так, як я? Чому мене так дратує, що він нагадує ув’язненого, який дякує Богові за те, що живий, а я — когось, хто ненавидить Бога за те, що невільний».

— Не слухай мене, Борісе. Я лише так кажу. Полудень, я випила, дме фен. А може, це все ж таки страх перед рентгеном — тільки я не хочу собі в цьому признатися. Відсутність новин тут, на горах, — погана новина.

Озвалися церковні дзвони в селі. Волков встав і опустив сонцезахисну штору ще нижче.

— Єва Мозер виходить завтра, — сказав. — Здорова.

— Знаю. Виходила вже двічі.

— Цього разу справді здорова. Крокодилиця мені це підтвердила.

Раптом крізь затихаючі дзвони Ліліан почула хурчання «Джузеппе». Авто на швидкості піднімалося серпантинами під гору і зупинилося. Здивувалася, чому Клерфе приїхав ним до санаторію вперше від свого прибуття. Волков встав і глянув через балкон вниз.

— Маймо надію, що не збирається на авті ковзатися, — сказав захрипло.

— Напевно. Чому ти так сказав?

— Бо припаркував на схилі за ялицями, а не перед санаторієм.

— То його справа. А власне чому ти його не терпиш?

— Дідько знає! Може, тому, що колись я був такий самий, як він.

— Ти! — промовила сонно. — Мабуть, багато років тому.

— Авжеж, — підтвердив Волков з гіркотою. — То було хтозна-коли.

За півгодини Ліліан почула, як авто Клерфе від’їжджає. Боріс вийшов раніше. Вона полежала ще хвильку, примружившись, і дивилася на світло, що колихалося попід віками. Потім встала і зійшла вниз. На свій подив, побачила Клерфе, що сидів на лавці під санаторієм.

— Здавалося мені, що хвилину тому ви спустилися вниз, — сказала, підсідаючи до нього. — Може, я галюциную?

— Анітрохи. — Заморгав через яскраве світло. — То був Ґольманн. Я вислав його до села, щоб купив пляшку горілки. Найвищий час, щоб він сів нарешті за кермо.

Знову почулося хурчання двигуна. Клерфе встав і почав прислухатися.

— А тепер побачимо, що зробить — чи ввічливо і слухняно повернеться нагору, чи звіється.

— Звіється? Куди?

— Куди захоче. У баку досить бензину. Може доїхати хоч і до Цюріха. — Клерфе знову почав прислухатися. — Не повертається, їде селом у бік озера і шосе. Ось погляньте, де він уже — за «Палас Готелем». Дякувати Богу!

Ліліан зірвалася з лавки.

— Дякувати Богу? Ви збожеволілії? Висилаєте його в дорогу у відкритому спортовому авті? До Цюріха, якщо захоче? Хіба ви не знаєте, що він хворий?

— Саме тому. Він думав, що забув уже, як їздити.

— А якщо застудиться?

Клерфе розсміявся.

— Він вдягнувся тепло. До того ж авто для гонщика те саме, що для жінки вечірня, сукня — якщо вона приносить їй приємність, то ніколи в ній не застудиться.

Ліліан дивилася на нього широко відкритими очима.

— А якщо все ж таки застудиться! Знаєте, що це означає тут, в горах? Вода в легенях, нарости, важка адаптація! Тут через застуду можна потрапити на той світ!

Клерфе придивився до неї. Така подобалася йому значно більш, ніж попереднього вечора.

— Чому ж тоді ви, замість лежати в ліжку, вислизаєте увечері до бару в тоненькій сукні і шовкових черевичках?

— То не має нічого спільного з Ґольманном!

— Напевно. А я вірю в терапію забороненого овоча. Досі я думав, що й ви також!

Ліліан отетеріла.

— Але не стосовно інших.

— Добре. Більшість людей вірять в її дієвість завжди тільки для інших. — Клерфе поглянув униз, в бік озера. — Там він! Бачите його? Тільки послухайте, як бере закрути! Не забув ще, як перемикається швидкість. Сьогодні увечері буде іншою людиною.

— Сьогодні увечері лежатиме в ліжку з гарячкою.

— Не думаю. А якщо навіть! Краще, щоб мав трохи гарячки, ніж аби зі спущеними вухами боявся підійти до авта і вважав себе калікою.

Ліліан знервовано відвернулася. Каліка. Бо хворий? Що собі дозволяє цей грубошкірий здоровий грубіян? Може, її також вважає калікою? Нагадала собі вечір у барі, коли розмовляв по телефону з Монте-Карло. Чи й тоді не говорив про каліку?

— Трохи гарячки може тут швидко змінитися в смертельне запалення легенів, — сказала недружелюбно. — Але то, я певна, вас не хвилює! Тоді ви зможете просто сказати, що Ґольманн також мав щастя, що помер, але зате перед тим сів ще раз за кермо спортового авта, вірячи, що стане великим автогонщиком.

Та відразу ж пошкодувала своїх слів. Не розуміла, чому раптом так напустилася.

— Маєте добру пам’ять, — сказав з усмішкою Клерфе. — Я зауважив це й раніше. Але прошу заспокоїтися, авто зовсім не таке швидкісне, як можна судити з відголосу. З ланцюгами на опонах не вдасться, мабуть, їхати у швидкому темпі.

Клерфе пригорнув її за плече. Ліліана мовчала й не рухалася. Дивилася, як «Джузеппе» вигулькує з-за лісу біля озера, а потім зникає за закрутом.

— Маймо надію, що насправді таки не втік, — сказав Клерфе. Ліліан не відповіла відразу. Губи мала сухі.

— Чому мав би утікати? — видушила врешті з зусиллям. — Адже він уже майже вилікувався. Чому мав би тепер ризикувати?

— Часом ризикують саме тоді.

— А ви на його місці б ризикнули? Ви б зробили це, знаючи, що ніколи не будете здоровим? Замість нидіти тут ще кілька місяців?

Клерфе