Тур Хейєрдал - Аку-аку

Гонзало, почувши це, взяв книгу і підійшов до остров'ян, кажучи, що він чілієць і вони, певно, краще зрозуміють його іспанську мову. Але коли він спробував пояснити, про що йдеться, зчинився страшенний гармидер. Справа мало не дійшла до бійки. Хтось із остров'ян хотів викинути книгу за борт. Мені довелось рішуче втрутитися, щоб виручити Гонзало. Розпатланий, збуджений, він повернувся з книгою в руках.

— Це просто неймовірно! — вигукнув він. — Вони відмовилися розписуватись, бо кажуть, що саме в такий спосіб їхніх предків обдурили й забрали в рабство до Перу!

— Не може бути, щоб їм розповіли про це! — зауважив хтось.

Та коли ми почали підраховувати, то виявилося, що діди нинішніх жителів острова, а можливо навіть батьки багатьох з них, могли бути свідками наскоку работорговців.

Книгу для відвідувачів швидко сховали, і я сказав остров'янам, що їм час повертатись на берег, бо ми знімаємося з якоря. Та ніхто й не думав рушати. Ми почали давати гудки, а машиністи запускали машину з таким свистом і шумом, на який тільки вона була здатна, — нічого не допомагало. Нарешті мені довелось провести кількох гостей до трапу і примусити їх сісти в один з двох грубих човнів, що чекали на них. Коли я велів іти іншим, то побачив, що перша група уже щосили гребе до берега, тягнучи за собою на буксирі другий човен, який раптом чомусь наповнився водою. Я попросив їх узяти і тих, які лишились на борту, але остров'яни відповіли, що повернуться по них, як тільки пристануть до берега і виллють воду. Час минав, та, незважаючи на гудки, які ми весь час давали, ніхто не з'являвся.

Нам треба було завидна змінили стоянку, а висадити гостей на своїх власних човнах серед лавових брил ми; не наважувались. Кінець кінцем, довелось знятися з якоря і вийти в море з нашими новими знайомими на борту. Ніхто з них не реагував на це, ніби так мало й бути. Після того, як ми повечеряли, кок накрив на стіл шістнадцятьом нашим гостям. Їли вони з великим апетитом, а повечерявши, всі кинулись до поручнів, бо почалася качка. Ми підійшли до берега і стали на якір біля тієї самої скелі, що й попередньої ночі. Але наших пасажирів ми не могли здихатись, бо було вже темно. Почав, накрапати дощ. Впустити їх на ніч до кают я боявся — адже ці пірати можуть обікрасти нас до нитки. Тому я запропонував їм такий вибір: або спати на відкритій палубі, або добиратись самим до берега за два заходи на нашому алюмінієвому плоту. Вони вибрали пліт, і ми спустили його на воду. Але тут усі враз забажали плисти за другим заходом, і ми, кінець кінцем, відмовились від думки позбутися їх. Ситі й задоволені, вони дістали гітару й почали танцювати на носовій частині палуби. Це всім сподобалось. Команда давно вже не одержувала відпусток на берег і не розважалась. Тому запальна музика розворушила всіх. Коли вже все одно гості залишились на борту, то чому б не повеселитися? Залунали пісні і чарівні звуки струн у супроводі ритмічних сплесків. Світло корабельного ліхтаря у нічному мороці створювало красивий ефект, надаючи всьому святкової театральності.

Те тера те вака те Хоту Матуа!

Веселість наших безпечних піратів була така заразлива, що і вчені й моряки почали притупувати ногами й підспівувати, як тільки могли.

Тут раптом знову з'явився бургомістр, мокрий і замерзлий. Разом з трьома іншими остров'янами він підплив у темряві до судна на маленькому човні.

Трохи поторгувавшись, ми зійшлись на тому, що він і три його товариші піднімуться на борт і побудуть трохи на судні, але за те відвезуть потім на берег наших шістнадцятьох гостей. Щоб усі були задоволені, я дозволив обом групам залишитися ще на годину. Бургомістр з радістю прийняв мою умову і разом із своїми друзями піднявся на борт. Він подякував за дозвіл залишитися на борту ще годину, але питав, чи не можна його групу теж нагодувати такою вечерею, яку одержали інші.

— Звісно, можна, — дипломатично відповів я, — але після того, як ви висадите тих шістнадцять на берег.

Він задоволено рушив до. музикантів і почав плескати в такт їм у долоні. Але через півхвилини він повернувся до мене й заявив, що треба всіх негайно відправити на берег, інакше вони змокнуть і змерзнуть по дорозі додому.

Як я не просив за них, запевняючи, що обіцяна їм година тільки почалася, бургомістр стояв на своєму. Він почав кричати, щоб припинили музику.

Тоді я вдався до іншої тактики:

— А втім, ви можете поїсти й зараз, — сказав я.

Почувши це, бургомістр умить забув про музикантів і побіг униз, до кока. Набивши рот їжею, він висунув голову, щоб переконатися, чи йдуть за ним його троє друзів.

Він дотримав свого слова, і, коли минула обіцяна година, човен, з якого чулася музика й сміх, вирушив до огорнутого мороком берега. Наш бенкет був досить таки вдалим.

— Гей!

Те тера те вака те Хоту Матуа…

Коли вранці наступного дня ми прибули в долину королів, на столі в нашій кают-компанії хропів сам бургомістр Пупа землі.

Розділ III

У ВУЛКАНІЧНИХ ГАЗОВИХ ТУНЕЛЯХ

Наша перша маленька група бродила по анакенській долині вздовж узбережжя, шукаючи зручного місця для табору. Ніде не видно було жодної живої душі. Раптом на вершині пагорба з'явився самотній вершник — це був місцевий пастух. Під'їхавши до нас, він зліз з коня і привітався. Пастух жив у західному кінці долини в кам'яній побіленій хатці і пас вівці в цій частині острова. Почувши про наш намір оселитися в Анакені, він одразу ж показав на невеликий каньйон з кількома просторими печерами. За його словами, ці печери колись належали Хоту Матуа. В них оселилися, як тільки зійшли на берег, ті, хто справді вперше відкрив острів: король Хоту Матуа та його супутники. Потім вони спорудили собі великі хатини з очерету. Пастух говорив про Хоту Матуа з такою гордістю, з якою англієць говорить про королеву Вікторію. Він не уявляв собі, що можуть бути люди, які не знають про Хоту Матуа. Адже він був альфою і омегою розуміння світу остров'ян, чимсь середнім між Адамом у біблії та Колумбом в історії.

Коли я заявив, що в нас немає потреби жити в печерах, бо ми привезли з собою намети з водонепроникної матерії,