Роберт Вейт - Дивовижна історія Мері Стенз

логічна: жінки найкраще знають, що потрібно жінкам. Відповідно до цього на чолі всіх відділів його фірми стоять жінки, причому привабливі, сама зовнішність яких є чудовою рекламою продукції фірми. Еміль знайшов ключ до успіху в комерції: коли хочеш мати великі гроші, нехай їх роблять для тебе жінки…”

“Ні, не те! — подумав Дарк, витягаючи з машинки черговий аркуш. — Це можна витлумачити як обмову, до того ж забагато всіляких деталей. Хоч головну лінію взято правильно. Треба ущільнити матеріал, подати його стисліше, лаконічніше, а загалом, як попередній начерк, — годиться. Втім, головне ще попереду: розповідь про дівчину — живу рекламу “Врододію” і про те, як усе робитимуть. Будемо сподіватися, що нею стане Мері Стенз…”

І, наче у відповідь на його думки, раптом розлігся телефонний дзвінок. Дарк зняв трубку.

— Це міс Стенз, — почувся знайомий голос. — Сьогодні вранці я була на розмові й медичному огляді.

— Ви дістали роботу? — спитав він.

— Ще не знаю, містере Дарк. Мене повідомлять.

— А лікар?.. Ви довідались, як його звуть?

— Так. Доктор Престон. Я не мала змоги про нього дізнатись, але можу описати його. На ньому були великі рогові окуляри, волосся…

— Потім, потім, — перепинив її Дарк. — Звідки ви дзвоните?

— З автомата в метро “Саут-Кенсінгтон”.

— А я живу в Найтсбріджі, це за кілька хвилин звідти. Ви б могли заглянути зараз до мене?

— Чому ж ні?.. Звісно…

— От і добре. Ловіть таксі й мерщій сюди, тоді й розкажете все до ладу. Я дам вам адресу. Маєте під рукою олівець і папір?

— Так, містере Дарк. Будь ласка, почекайте хвилиночку.

Запала довга мовчанка, і Дарк уявив собі, як дівчина нишпорить у сумочці. Нарешті вона озвалась:

— Я слухаю, містере Дарк.

Він назвав їй адресу і поклав трубку. Тоді пішов до невеликої шафки з пляшками, що стояла в кутку кімнати, й налив собі иерозведеного віскі.

— Славна дівчинка, — пробурмотів сам до себе, думаючи про Мері Стенз.

Він знав, інстинктивно відчував, що приголомшлива сенсація вже майже у нього в руках і що він завдячує нею цій дівчині. Та, власне, вона і є тією сенсацією, а все решта не таке важливе.

Звісно, якщо тільки вона дістане ту роботу…

На ній усе ще була та сама незграбна сукня з голубої матерії, схожої на мішковину. Обличчя, не прикрашене косметикою, видавалося ще буденнішим і невиразнішим, ніж звичайно, хоч на ньому й проглядав тихий смуток, що збудив у Даркові бажання легенько поплескати її по плечу й сказати кілька підбадьорливих слів; але він цього не зробив.

Він присунув стільця, і дівчина сіла.

— Вип’єте чогось? — спитав він. Вона якусь хвилю вагалась.

— Хіба трохи хересу, якщо у вас є…

Він скрушно похитав головою.

— Даруйте. Іншим разом неодмінно буде. Але ось є джин, віскі, бренді й такі речі, як содова вода, тонізуючий напій, пиво.

— Трохи джину, коли ваша ласка, — шанобливо мовила Мері. — Якщо можна, з тонізуючим напоєм.

Дарк налив їй джину, а собі віскі. Вони цокнулися.

— За вас, за фірму “Черіл”, а понад усе — за “Очевидець”! — промовив він.

Вона всміхнулась і надпила чарку. Дарк зручно вмостився проти неї.

— А тепер розповідайте.

Міс Стенз коротко переказала події минулого ранку. Вона приїхала в Стенмор за десять хвилин до одинадцятої, її провели в кімнату, де вже сиділи дві дівчини — судячи з вигляду, теж претендентки на те місце. Хоч виклик був на одинадцяту, довелося чекати ще з півгодини, доки її прийняла місіс Аманда Белл. Було поставлено кілька запитань щодо особистого життя, освіти, фаху. Вона назвалася звичайною друкаркою-стенографісткою, і місіс Белл це видимо задовольнило. Рекомендацій не питали,

— Авжеж, — докинув Дарк. — Ваші фахові здібності чи риси характеру для косметичного досліду нічого не важать. Головне — щоб їм підійшло ваше обличчя, особливо з погляду фотогенічності.

— Після розмови місіс Белл повела мене до невеличкої кімнати й попросила роздягтися, — вела далі дівчина, подолавши легку ніяковість. — Вона сказала, що треба зробити рентген, а потім мене огляне доктор Престон. Ми пішли в іншу кімнату, схожу на хірургічний кабінет, і якась молода жінка зробила рентгенівський знімок моєї голови, а тоді сказала лягти на стіл, такий, ніби операційний, і доктор Престон почав мене оглядати.

— Який він із себе, цей доктор Престон? — спитав Дарк.

— Ну, як вам сказати… Досить худорлявий, не дуже високий на зріст, але весь якийсь суворий. Носить окуляри. За весь час, що я була там, він не промовив, либонь, і десятка слів. — Вона трохи помовчала, наче збираючись з думками. — Огляд був дуже ретельний…

— А далі? — озвався Дарк.

— Далі він узяв аналізи — кров і все таке інше, та ще клаптик шкіри з руки. Власне, сам тільки зрізав шкіру, а все інше зробила медсестра. Ну, як звичайно… Місіс Белл теж була там,

— Він не казав, з якою метою провадять огляд?

Міс Стенз поволі пила джин і задумливо дивилася на Дарка.

— Ні, нічого такого не казав. Він начебто головним чином цікавився вимірами — все орудував циркулем і ще якимись приладами, ніби хотів обернути мене на щось таке… ну, мовби статистичне, чи як.

— Життєва статистика, — напівжартома підказав Дарк.

Міс Стенз ніяково усміхнулася.

— Аби ж то все воно обернулося життєвим, містере Дарк..

Та він не підтримав цієї розмови.

— А що ж було потім?

— Оце і все. Я одяглась і пішла додому. Місіс Белл сказала, що повідомить мене про наслідки протягом тижня. Думаю, мої шанси доволі мізерні.

Дарк допив рештки віскі.

— А я думаю, що ваші шанси досить певні, — заперечив він. — А скажіть… місіс Белл не згадувала про платню?

— Так… Вони платитимуть мені по п’ять фунтів у день за весь час, поки я перебуватиму під лікарським наглядом. Вона вважає, що це триватиме місяця півтора. Отже, загалом вийде щось із двісті фунтів чи, може, трохи менше.

— Це ж однаково що нічого! — обурено вигукнув Дарк. — Жалюгідні двісті фунтів за рекламну кампанію, що коштуватиме не менш як сотню тисяч.

— Для мене це чималі гроші, — заперечила дівчина. — До того ж я сподіваюся, що “Очевидець” надрукує репортаж… Звісно, коли мене візьмуть.

— Якщо візьмуть, “Очевидець” неодмінно надрукує репортаж, — запевнив Дарк. — А тим часом давайте вип’ємо ще.

Він знову наповнив чарки, тоді видобув з-за телевізора невеличку радіолу і поставив довгограючу платівку. Музика була м’яка й ритмічна — тиха мелодія у виконанні приглушених саксофонів.

— Наскільки я розумію, — сказав він, — ви дістанете цю роботу, а ми — матеріал для журналу. Я більш ніж певен, що оті ділки з “Черіла”