Ірена Ігорівна Карпа - Добло і зло

худграф мені. Добре, що врешті-решт поступила на іняз. Він мені теж так собі всрався, але собі хоч претензій не було. І фіналу на узбіччі Андріївського узвозу, слава тобі Господи.

МУЗИКА В НАШІЙ РОДИНІ

Я І ТАТО

У мене в дитинстві мало було таких історій, як у мого тата. Може, тому, що мене не силували, як всіх порядних дітей, ходити на музику? Мене просто віддали на художню, бо бачили, що для танців я надто тлуста й неповоротка, так що Неля Романівна одного дня точно забила би мене своїм капцем. За традицією вона метала його в найгіршого танцюриста, а ним частіше всього ставала я, причому бальні танці давалися мені ще гірше за народні. В бальних танцях пальці мої ну ніяк не ставали в позицію, що годилася би пальцям благародної дєвіци, а в народних хоч можна було з характером тупотіти, пихтіти і кричати «Гоп!» І головне — не треба було тягти носочок та робити сороміцькі пліє й іншу французьку дурню.

На музику я трохи ходила тоді ж, коли й на танці, дупля не ріжучи в усіх тих сольфеджіо й переживаючи тільки одним — пальцями. Бо їх слід було правильно класти на клавіші. Тож на академконцерті я, сівши за те фатальне піаніно й, звісно ж, забувши руки десь глибоко під ним, ще раз встала на повні ноги, вийшла з-за інструменту, зробила повне коло сценою і сіла знову, тепер уже гордо поклавши руки на клавіші згори, як вчителька навчала. Не знаю, чого з мене всі сміялися?

Після літа я знову прийшла вчитися фортепьянній музиці, але мені вже ніяк не петралося, як то можна двома руками грати різні речі на цьому інструменті. Мозок же в мене один?.. Тож батьки віддали мене на художню. Незважаючи на мій дальтонізм.

А от татові моєму в дитинстві із музикою не пощастило. Чи не тому він змилосердився наді мною? Ми вчимося на помилках своїх батьків і випробовуємо на дітях помилки вже власного виробництва.

Так от, мого малого тата батьки віддали-таки на музику. і вибрали вони найважчий з інструментів — баян. От нащо здався другокласнику баян?! Хіба що він в такому віці вже мріє все життя грати на сільських весіллях чи розважати на свята за столом дорогу родину, так, аби жінки змахували сльозу під оце рипуче «Я-ж-те-бе-вір-на-я-аж-до-ха-ти-нонь-ки»? Чи, може, в армію коли піде, його в оркестр віддадуть, а не в будбат? Чи заспіває під власний акомпанемент на баяні серенади майбутній дружині під вікном її гуртожитку? Коротше, повний відстій. Скрипка — то діло. На скрипковому футлярі можна хоч з гори з'їжджати взимку.

Що й казати, мій тато — комплекція в нього така ж пухка й неповоротка, як у мене у відповідному віці — баяна свого не любив. Так само не любив він лазити по деревах чи грати в ловки. Несолідно це якось було. Любив він курити (сливове листя, правда) і читати. Так, ніби вже знав, що культовим персонажем для нього незабаром стане Гемінгвей. А Гемінґвей з баяном — маячня. Бабця (тобто, його мама) цих його сибаритських приколів не поділяла. Мусив грати, як миленький. Але тато примудрявся суміщати каторгу з загальним розвитком, як гречку з молоком. Тож він спокійнісінько сидів собі закритий в кімнаті з баяном і читав книжку. Частина його мозку, втім, завжди чатувала на шухері. І тільки-но чулися в коридорі кроки бабці, як тато розтягував на колінах баян і старанно виводив: «В тьом-нам-лє-гє-гє-сє, в тьом-нам-лє-гє-гє-сє…» Що ж там сталося в тому тьомнам лєгєгєсє, історія не замовчує, а просто не знає (як і сам тато). Він міг 48 разів зіграти цю фразу, але ніколи не заходив далі за неї. Треба знати міру.

ТЬОТЯ ЛЮБА

Тьотя Люба, моя улюблена тьотя, цікава не тільки тим, що була загубилася в дитинстві і її хотіла вдочерити рядова міліції, вона ще грала на піаніно. В неї все було не так софістікейтед, як у тата. В неї все було просто — дитині хотілося гуляти. Причому так сильно, що навіть їсти не хотілося. Тьотя Люба, як і решта нашої родини, була дитиною кмітливою й запопадливою. Все прораховувала наперед. Наперед думала і діяла. Тож коли вона мала охоту гуляти саме в той час копи батьки запланували для неї поїдання зупи і певний час занять на музичному інструменті «рояль», тьотя Люба робила просто. Забігаючи додому, вона, маючи глибоко й зупу, і піаніно, швидко писала записку «Поїла смачно, грала 2 години. Люба» і йшла, наприклад в туалет, аби на прогулянці її нічого не тривожило. І ось в один із таких, до того безтурботних, днів, варто було Любі написати записку і затраснути за собою двері до туалету, скрипнули інші двері, вхідні. Прийшла додому на обід бабця Іра. Раніше в неї не було такої звички. Але тут, за десять хвилин після повернення донечки зі школи, вона прочитала милий зразок сімейного епістолярію: «Поїла смачно, грала 2 години. Люба». Тьотя Люба дістала скакалкою. Ця родова традиція дожила аж до мене. Хвала сімейним цінностям.

ДЕЗОДОРАНТ І КОЛГОТКИ

Коли я була маленька і при перегляді еротичних фільмів батьки наказували мені заплющувати очі,[1] найліпшим подарунком для людини, котра не була тобі ні особливим другом, ні бандитським авторитетом, ні шансом списати фізику, вважався набір Дезодорант і колготки.

І до чого тут музика, спитаєте ви. А до того, що цей незрадливий набір являв собою стовідсотковий «маст» для походу на дискотеку. Навіть на шкільну. Особливо на шкільну. Бо, по-перше, туди пускали всіх хороших дєвочок, а по-друге, туди приходили всі погані хлопці. Хлопці — старші років на 4–8, чисто тобі мачо-мени, після армії, після дурки як відмазки від армії чи після заробітків в Чехії — вигідно контрастували з нашими прищавими однолітками. Ну. це нормально.

Дєвочки молоді й нєопитні, целочкі з хороших і не дуже сімей, ставали кружка в центрі їдальні й танцювали. Посеред білого дня. Бо ж це шкільна дискотека, а не якийсь… самі знаєте шо! Як хочете дискотеку, казав завуч, то знайдіть учителя, котрий зголоситься за неї відповідати. Найти вчителя-камікадзе було не так уже й легко. Вламати можна було хіба когось молодого і м’якенького. Пообіцяти йому поводитися чемно і не дотриматися обіцянки. А потім заспокоювати і втирати вчителю сльози, якщо він жіночої статі, щойно закінчив педінститут і пускає під час алгебри до себе