Вікторія Леонідівна Гранецька - Тiло™

— Ви врятували йому життя. Я… він… я не знаю, що сказати…

— Не кажіть нічого. Свого часу я вбив багато хороших людей, а сьогодні сам ледь не помер заради чоловіка, якого зневажаю. Тож не кажіть нічого, добре?

Пішов. Рвучко, неоковирно, не озираючись.

Маргарет не зупинилася — наздогнала його вже біля ліфта.

— Хочу спитати… — непевно почала вона. — Як ваше справжнє ім’я?

Лікар здивовано глянув на неї, відвернувся, натиснув кнопку виклику ліфта.

— Та чого ж там? — щойно лискучі двері розверзлися, увійшов досередини, сподіваючись, що на цьому їхня приязна розмова й завершиться. — Звіть мене просто доктором Паскудою, не ображуся.

— Це я вже чула, — жінка ступила до дзеркальної коробки ліфта слідом за ним, хоч обоє знали: їй зараз не треба до підземної парковки.

Ліфт здригнувся і рушив.

— Але ж має бути у вас людське ім’я? — знову запитала вона, споглядаючи, як на табло миготять циферки поверхів. — У мене… в нас із Ентоні буде дитина. Хлопчик. Син. І ми… я… хочу назвати його вашим ім’ям.

Доктор Паскуда завмер. У нього було людське ім’я. Його звали Юрієм.

Роздiл II

Юрiй

1

Повернувшись до свого помешкання, котре винаймав за шалені гроші у старого скнари-гендляра, що тримав напівлегальну букмекерську контору за кілька кварталів віддалік, Юрій побачив двері підозріло прочиненими. Сутеніло. Зупинив своє старе, роздовбане «шевроле» посеред брудного, захаращеного всіляким непотребом тісного дворика, неквапливо заглушив двигун.

Прочинених дверей не траплялося з минулого року, відколи його квартиру спробувала обчистити місцева банда наркоманів. На їхнє лихо, він тоді виявився вдома. Тож Юрій знав достеменно: більше вони не навідаються.

Вийшов із машини, попрямував до будинку. За хвилину піднявся розхитаними залізними східцями, з котрих спускав наркоманів. Його холостяцький барліг тулився на другому поверсі пошарпаної негодами й неоковирно розмальованої графітистами старої будівлі. Разючий контраст із неприкритою, екстравагантно напівоголеною розкішшю клініки. Але з незаперечних переваг був у цього непоказного житла власний відокремлений вхід, що швидше нагадував пожежну драбину. Та за таку принаду належало сплачувати додатково. Готівкою.

Він нечутно переступив поріг. Посеред похмурої запилюженої вітальні уздрів гендляра — власника своєї найманої квартири. Той був неохайним кульгавим стариганем, що дивився на світ скептично і зневажливо, помітно припадав на праву ногу, страждав від болів на переміну погоди, а грошей на нове тіло уперто шкодував, складаючи їх на щось важливіше. Юрій полегшено перевів подих — вочевидь, той припхався за рентою.

— Бачу, тут нічого не змінилося, — похмуро озвався до нього гендляр замість привітання. — Це добре, хату треба тримати в порядку.

— Авжеж, — погодився Юрій і дістав гроші. Він анітрохи не порушив «порядків» старого гендляра, що панували в цьому занехаяному, завжди напівтемному помешканні, куди не любило зазирати сонце, а із закіптюжених кутків мирно звисали гірлянди павутиння. І порушувати їх не збирався. Утім, у масних очицях старого, що зачаровано споглядали, як ковзають і шелестять стодоларові банкноти, промайнула тінь якогось дивного занепокоєння.

— Сусіди кажуть, у тебе є пес. Потворний такий, схожий на облізлого вовчиська. Бачили, тиняється тут ночами… Про пса ми не домовлялися.

— Він нікого не займає. Даю ще дві сотні на місяць. Вважай, відтепер домовились.

Господар ствердно кивнув, перерахував гроші, пішов було до дверей, а проте ще раз озирнувся, ковзнув підозріливим каламутним поглядом довкола.

— Щось я не розумію… А де ж він спить? Не в хаті ж, із блохами та брудними лапами?

— Він не спить.

— Та й черепків собачих не бачу. Десь же має бути собача миска?

— Він їсть так.

— Твоя справа, — махнув рукою. — Тільки щоб не срав мені тут по хаті.

— Він не сратиме.

Господар потупцював на місці і, не знайшовши більше чого спитати, неквапом почвалав до дверей. Біля одвірка навіщось знов зупинився.

— Май на увазі, до такої хати черга охочих. Хата ж он яка пристойна, всім би в таких жити! Та й беру я недорого. А що район такий — то ще гірші, мабуть, є.

«Це навряд чи», — подумав Юрій, мовчки грюкнув за ним дверима, з полегшенням перевів подих. Пса він не мав. І був певен, що ніколи не матиме.

2

Спровадивши гендляра, Юрій за звичкою прийняв душ, поснідав (чи повечеряв) тим, що знайшов у крижаних нутрощах напівпорожнього холодильника, і тепер мав би як слід відіспатися. Ліжком йому слугував широкий матрац, недбало кинутий попід стіною. За всі роки він так і не навчився спати інакше. Навіть якщо випадало коли лягати у справжнє ліжко, серед ночі однаково прокидався й задля безпеки перебирався з ковдрою на підлогу.

Жінок це чомусь доводило до сказу.

Часом він замовляв собі повій. Природа нахабно брала своє, і коли Юрій відчував, що от-от почне кидатися на жінок просто посеред вулиці, дзвонив одній і тій самій дівчині — апетитній, небалакучій білявці з третім розміром грудей. Він трохи знав її — іноді, коли клієнтів було обмаль, білявка зверталася до центру з питань трансплантації свідомості і здавала своє тіло в оренду погодинно. Тож вона так само не раз чула про Юрія — відповідно, не боялася й час від часу бувала у нього вдома.

— Дивак ти все-таки, — сказала дівчина, вперше переступивши поріг. — Заробляєш такі грошиська, а досі їздиш на роздовбаній старій машині, живеш у бозна-якому хліві…

Глянувши у вікно, вона уздріла те, на що він дивився щодень: двоє колоритних наркоманів місили ногами товстуна-наркоторговця.

— Це ж найпаскудніший район Портленда, я вгадала?

Юрій підійшов, став поряд. Тепер вони разом спостерігали зворушливу, майже кіношну наркодраму за вікном.

— А може, я не заслуговую на краще?

Шльондра з подивом зиркнула на нього, стенула плечем, відійшла од вікна, знову роззирнулася довкола.

— Хата хоч власна? — спитала, аби просто про щось спитати.

— На біса мені власна? — він налив їй віскі, сів у крісло навпроти і просто дивився, як вона п’є. Потому використав її за призначенням. На підлозі.

…Юрій скинув із себе весь одяг, влігся на матрац, натягнув ковдру. Шльондри, на диво, сьогодні не хотілося. Та й сон не йшов. Сон не любив його, наче зумисне минаючи стороною, а якщо й надходив, то не приносив нічого, крім рваних химерних марень, котрі (Юрій знав це) найчастіше були уривками недожитих життів тих, кому він помагав зникати.

Іноді йому снилася війна, яка пройшлася й по ньому. У таких снах Юрій завжди був десятирічним наляканим хлопчиком, що ховався під лавкою, доки в хаті нишпорили дорослі озброєні чоловіки. Снився старий мольфар, що судомно спливав кров’ю на земляній долівці. Снилося сире м’ясо, яке він