Андрій Бачинський - 140 децибелів тиші

довгі, що закривали собою піврота. Тож Сергій не міг нічого зрозуміти. Спробував жестами пояснити, що не чує, але контролер тільки розсміявся.

— Ну-ну! На жалість мене не візьмеш, артист!

— Та лишіть малого в спокої! — вступився за Сергія один із рибалок. — Він же й справді глухий!

— А ви хто йому? Батько? — суворо запитав кондуктор.

— Та яке там! Уперше бачу. Але малий точно не чує. Я ще подумав — чого це пацан не відповідає, коли його запитують? Лишіть його в спокої! Он які очі перелякані. Мало його життя покалічило?!

— А ви не захищайте! — обурився контролер. — Знаєте, скільки ми таких інвалідів липових щодня ловимо? Коротше, малий! Вдавай хоч сліпого, хоч німого, нічого не поможе!

— О Господи, та відпустіть вже його! — озвався другий рибалка. — Я заплачу за нього. Скільки той квиток коштує?

Чоловік потягнувся до гаманця, але вусань заперечив:

— Е ні-і-і. Тут квитком не обійдеться. Ще треба штраф у п’ятикратному розмірі заплатити.

— Ну ви й звірі! Не маєте на кому план по штрафах виконувати, крім як на нещасній дитині?

Тим часом поїзд в’їхав на критий перон залізничного вокзалу і зупинився. Пасажири почали вставати зі своїх місць. Контролери затрималися, поки усі повиходять з вагона, відтак теж попрямували до виходу. Вусатий міцно тримав Сергія за руку і силоміць тягнув його за собою.

Він провів хлопця в міліцейський відділок. Черговий по відділку, низенький товстий прапорщик з коротко підстриженим сивим волоссям і маленькими колючими очима, звелів Сергієві сісти в крісло біля вікна й почав щось запитувати. Але хлопець не звертав на нього уваги. Його погляд привернуло велике світлове табло за вікном. На табло великими літерами було написано: «Львів радо вітає гостей міста!»

У Сергієвій голові промайнув жахливий здогад: «Не може бути! Я сів на поїзд, що їхав у зворотному напрямку! Замість Івано-Франківська приїхав у Львів! Ну все, не бачити мені Яринки!»

Міліціонера розлютило, що Сергій не реагує на його запитання. Він почав кричати:

— Ей, малий, може досить комедію ламати?! Думаєш, я без тебе не маю чим зайнятися?!

На крик із сусіднього кабінету зазирнув його напарник.

— Кокудак, що тут за шум у тебе? — запитав невдоволено. — Знову над затриманими знущаєшся?

— Та он, шмаркач корчить глухонімого, щоб за безквитковий проїзд штраф не платити.

— Ну то й що? Баня, тобі не все одно? Слухай, ну чого ти такий чіпучий? Чого клюєш усіх підряд? Добре тобі від того, чи що? Не дурно в тебе прізвище й когутяче...

— Я не потерплю порушень на ввіреній мені території!

— Та здався він тобі! Теж мені злочинця впіймав! Ти б краще свою благовірну Світлану Миколаївну пильнував, як вона там торгує на лотку! Про неї вже весь Привокзальний район гудить. Кажуть, як не обдурить покупця, то в неї ломка, мов у наркомана.

— Ти мою жінку не чіпай, свою маєш! — огризнувся прапорщик.

— Та тю, ну не будь ти таким злим, «здуйся» вже нарешті, однаково до полковника не дослужишся. Ну не дано тобі, і не мрій. Лиши малого. Дай позавуш, щоб не катався більше зайцем і відпусти на всі чотири сторони. А як він і справді глухий?

— Контролер сказав, що малий косить.

— А ми зараз перевіримо.

Сергій сидів обличчям до вікна. До нього навшпиньки підкрався другий міліціонер і раптово крикнув йому над вухом. Людина з нормальним слухом неминуче сіпнулася б, а то й підскочила. Сергій же навіть вухом не повів.

— Бачиш — справді не чує. Слухай, Кокудак, а може, це із підопічних Саньки-Глухаря?

— Та навряд чи. Вони тут щодня крутяться, я в лице ніби усіх знаю.

— Може, новенький? Наприклад, купив Санька малого в якихось батьків-бомжів. У тих алкашів вічно каліки родяться. А Глухар викуповує. Йому ж треба час від часу кадри омолоджувати. Вони ходять по вагонах милостиню збирати, а чим менша дитина і чим сильніше в неї каліцтво, тим легше людей розжалобити.

— А чого тут гадати? Санька точно у вареничній на Привокзальній сидить. Зараз зв’яжуся з нарядом, щоб привели сюди. Якщо його малий, хай забирав. Глухар нормальний мужик — мені щомісяця справно платить, щоб я не помічав, чим він на вокзалі промишляв.

Прапорщик Кокудак викликав по рації патруль з Привокзальної площі. Незабаром у двері відділку голосно постукали. До приміщення увійшов кульгавий літній чоловік. За правим вухом у нього виднівся слуховий апарат. Чоловік привітався легким кивком і промовив монотонним, ніби механічним, голосом:

— Чого кликав, начальник? Зараз тільки двадцять шосте. Ше п’ять днів маю. Рано ше платити вам.

Прапорщик підійшов і поплескав його по плечі, заспокоюючи.

— Спокуха, Глухар, я тебе не через гроші викликав. Тут до нас глухонімий пацан поступив. Контролери з поїзда зняли. Не твій?

Сергій уже перестав розглядати вивіски за вікном і спостерігав за чоловіками. Санька-Глухар уважно глянув на хлопця, наче прицінюючись, примружився на мить і сказав усе тим же «механічним» голосом:

— Мій, з новеньких. Я тут мучуся, де пропав малий, а він у вас.

— Ага, — всміхнувся міліціонер. — Так мучишся, що тебе ледве від чарки відірвали. Ну добре, забирай свою пропажу. Тільки пам’ятай — ти мені тепер ще штуку винен.

— За що, начальник?!

— А за то! Я міг малого і у відділ у справах неповнолітніх передати, як положено, а повернув тобі, ясно? І взагалі — що за прирікання? Не забувай, що на вокзалі я для всіх вас цар і бог! Скільки скажу, стільки й будеш мені платити, поняв?!

— Поняв, начальник, поняв. Першого числа буде, разом з рештою суми за травень.

— Оце вже ділова розмова. Добре, забирай малого і вали звідси, поки я не передумав.

Санька-Глухар узяв Сергія за руку, міцно стиснув її і пошкутильгав з ним до виходу. А прапорщик Кокудак дивився їм услід і вдоволено чухав своє ненаситне обвисле черево.

Розділ 9

Санька-Глухар

Усе життя Саньки-Глухаря було пов’язане із залізницею. Батька в нього не було, мама працювала провідницею. Часто випивала, навіть коли ходила вагітною. Лікарі казали, що саме через мамине пияцтво він народився майже глухим. У шість років упав з яблуні на подвір’ї біля дому і зламав ногу. Нога загоїлася, але кістки зрослися неправильно — хлопець на все життя залишився кульгавим.

Сашка відправили до інтернату для