Сергій Карюк - Нечиста кров

не така вже й далека від цивілізації, як думав я сам. Люд з дивовижним ентузіазмом піджарював вашого гостя, вибачте, пане Яне, але це правда. Усе було незгірш, ніж у Сарагосі, де я бачив, як палили родину марранів[28], що не зреклися поганської віри. Тож і ми діятимемо сучасними методами. Що я пропоную? Розслідування.

— Ні! Мене це не влаштовує! Я хочу голову Краваржа ось на оцій тарілці і з яблуком у горлянці, — різко відрізав Лукомський.

— Не виключаю, що так воно й буде, пане Яне, — заспокоїв його Голота. — Але кавалерійським наскоком ви собі лише нашкодите. Не поспішаймо. По-перше, треба звернутися з листом до самого Яблоновського. Коли ж він приїде, а він приїде, не сумнівайтеся, бо нікому не потрібна війна з вами та вашими родичами, — запопадливо проказав Голота, і Лукомський відразу набундючився. — Коли ж він приїде, ми будемо знати про вбивства в Болотківцях усе. І про роль у них війта. Яблоновському нічого не залишиться, лише як стяти голову війту самому. Тобто ми помстимося Краваржу руками його ж господаря, пане Яне.

— Звучить оригінально, але якось малоймовірно. Давайте трохи детальніше, якщо ваша ласка. Бажаєте трохи угрину?

— Не люблю мадярського, трохи бургундського, якщо ваша ласка.

— Хм, де це ви навчилися розбиратися у вині, пане Голото?

— У Бургундії, вашамосць.

Несподівано двері розчинилися, до зали зайшов слуга й щось прошепотів пану на вухо. Лукомський сидів, слухав, його брови піднімалися, губи кривилися, а очі наливалися кров’ю.

— Сучі діти!!! Вони так усіх шляхтичів в окрузі повбивають! А потім — і мене! — нарешті прорвало Лукомського.

— Що сталося? — стурбовано запитав Голота.

— У триклятих Болотківцях ці лайдаки знайшли ще одного упиря. І кого — Фальчинського!!! Він, звичайно, не відрізнявся добрим характером і полюбляв судитися з ким тільки можна, але ж хто не любить? І з ким я тепер полюватиму, псякрев? — Лукомський зіскочив і нервово заходив кімнатою.

— Так що, і цього Фальчинського спалили?

— Ні, старий помер сам, коли побачив купу цих свиней зі смолоскипами, які увірвалися до нього в дім з криками: «Упир! Упир!». Схопився за серце й сконав. Курвська курва!

— Думаю, пане Яне, мені терміново треба навідатися в Болотківці.

— Я сам туди поїду! — закричав Лукомський.

— Пане Яне, ми з вами вже говорили, прямий конфлікт вам зараз не потрібний.

— І що ж мені робити?

— Поки що нічого. Знаєте, у Болоньї дуже люблять говорити: завжди витягуй змію з нори чужими руками. Думаю, змію витягатиму вам я.

— А на Волині кажуть: з нори змій руками взагалі не треба витягувати, краще розкопати сховок і порубати гадів на шматки. Але, ви знаєте, Голото, добре, — несподівано заспокоївся Лукомський. — Мені справді не час починати сварку з Яблоновськими. Довірюся вам. Хоча я досі не можу зрозуміти, чому ви впрягаєтесь у це ярмо?

— Вони забрали мою карабелу, пане Яне, — посміхнувся Голота. — А що я за козак Голота без шаблі?

Розділ 5

В якому герой повертається зі щитом. А також з конем, новим кунтушем і грошенятами

— Краварже, вам не здається, що мені чогось не вистачає?

Голота стояв перед війтом, що дивився на нього, як завжди, похмуро, і сяяв, як новий дукат. Від убогого жебрака, який вештався селом у дранті, не залишилося нічого. На Голоті був синій оксамитовий жупан, перетягнутий чорним поясом, з-під жупана виглядала тонка сорочка з кельнського полотна, широкі сукняні штани були заправлені в чорні сап’янові чоботи, на голові — хвацько заломлена набакир магерка[29] з павиним пером. Сказати, що Голота викликав фурор у Болотківцях, — не сказати нічого. Повернення в село, де його дивом не спалили й не повісили, звідки випхали мало не канчуками, вийшло просто тріумфальним і нагадувало щось середнє між в’їздом Юлія Цезаря до Рима і минулорічним прибуттям до Острога вертепу з царем Іродом на чолі. Невідомому пану, що їхав на коні, уперши одну руку в бік і пихато дивлячись по бокам, селяни кланялися в пояс, діти витріщали очі й бігли за ним слідом, і навіть завжди злі й голодні собаки гавкали якось невпевнено й запопадливо. Та справжня перемога чекала його у війтовому обійсті. Коли Голота постукав у браму і в’їхав на двір, запала тиша. Підручні Краваржа, що ледве впізнали у блискучому шляхтичі свого вчорашнього в’язня, стояли, пороззявлявши роти, переглядалися й боялися сказати навіть слово. Та от самого Краваржа перевтілення волоцюги не надто вразило.

— То як? — удруге запитав Голота.

— Не вистачає? Тобі? — скривив губи війт. — Ну, синців позавчора було більше…

— Ні, Краварже, розплющіть очі…

— Треба було ще павича собі на голову всадити, було б пишніше. Ти ж про одяг?.. І справді, одежини в тебе щось забагато, як для жебрака. Ти князя якогось пограбував? — похмуро буркнув війт.

— Ех, Краварже, ви зовсім не вмієте цінувати красу та елегантність. Зрештою, як і всі в цьому лісі. І не скажеш, що ви з самої Золотої Праги, наче все життя прожили серед дикого поля, пили кумис, їли баранину й крутили хвости коням. Варвар, одним словом. Мою карабелу, будь ласка, — протягнув руку Голота.

Війт пирхнув, але повернувся до Сокирчука, який з розгубленим обличчям витяг з піхов шаблю й віддав її Голоті. Той узяв за руків’я й пильно подивився на війтового помічника.

— В яких незугарних руках ти побувала, мила! У таких довбнів та телепнів, яких ще пошукати… Та все повертається на своє законне місце. Дякую, вельмишановний війте, і щоб ти здох, нешановний пес Сокирчук. А тепер до справ, панове!

— Яких справ, бовдуре? — не надто привітно відрубав війт, якому врешті набрид Голотин маскарад.

— Ваших, Краварже, ваших, — не звернув уваги на роздратованого війта Голота. — Вельмишановний, я до вас приїхав від пана Яна Лукомського. Я його офіційний legatus, тобто посланець. І я хочу сказати, що пан з Ляхова просто шаленіє від того, що ви зробили з його добрим товаришем Котовичем.

— Упирем. І мені до дупи, що думає про це той виродок Лукомський, — похмуро вставив війт.

— Шляхтичем! Якого ви засудили до смерті без суду й слідства, — неначе й не почув Голота. — Поправши закони Речі Посполитої і закони Божі, — патетично закінчив колишній жебрак, піднявши палець догори.

— Упиря бачили всі! Його чаклунство бачили й шляхтичі, і посполиті, усі — від старих до малих! А щодо Бога, то священики обох обрядів, перебиваючи одне одного, кричали мені палити упиря якнайшвидше. Тож усе було