Стівен Кінг - Стрілець. Темна вежа І

за розкладом його не мало бути. А тоді його знудило, і блювота була чорна, змішана з кров’ю, цілою калюжею крові. Блювота лилася крізь той вищир, як вода з каналізації — в решітку. Сморід стояв такий, що очамріти можна. Він підняв руки і просто перекинувся. От і все. Здох у власному блювотинні, шкірячи зуби.

— Нічогенька історія.

— О, так, спасибі, сей. Це місце таке класне.

Вона тремтіла. Надворі, не перестаючи, завивав буревій, і бахкання дверей на вітрі долинало десь здалеку, наче звук, почутий крізь сон. У стінах шкряботіли миші. Стрілець тут же подумав, що це, мабуть, єдиний заклад у містечку, достатньо заможний, аби прогодувати мишей. Він поклав руку на живіт жінці, і вона сіпнулася від несподіванки, але потім розслабилася.

— Чоловік у чорному, — нагадав він.

— Тобі неодмінно треба взяти своє, га? Не міг просто трахнути мене і заснути.

— Я мушу взяти своє.

— Гаразд. Я тобі розповім. — Ухопивши його руку обома долонями, вона почала свою оповідь.

VII

Він з’явився надвечір того дня, коли помер Норт. Вітер розійшовся не на жарт: змітав верхній шар ґрунту, люто жбурлявся шматками гравію і вирваними з коренем стеблами кукурудзи. Джубал Кенерлі замкнув стайню, інші нечисленні крамарі наглухо зачинили віконниці й закріпили їх дошками. Небо було кольору жовтавого давнього сиру, і хмари по ньому летіли так швидко, наче стрімголов тікали від чогось жаского, що побачили в просторах пустелі, які проминули зовсім недавно.

Переслідуваний стрільцем приїхав на тряскій кінній таратайці. Брезент, натягнутий над підстилкою, брижився на вітрі. На обличчі чоловіка застигла широченна, наче привітальна, усмішка. Люди стежили за тим, як він наближається, і старий Кенерлі, що лежав біля вікна з пляшкою в одній руці й м’якою гарячою плоттю груді своєї середульшої дочки — в другій, вирішив, що не відчинятиме, якщо раптом цей чолов’яга постукає у двері.

Але чоловік у чорному, не спиняючи гнідого, впряженого в таратайку, проїхав далі. Крутячись, колеса здіймали пінну куряву, яку з готовністю підхоплював вітер. Можливо, він був священиком чи монахом. Вбрання його складалося із запорошеної чорної сутани з широким каптуром на голові, який приховував риси обличчя, але ніяк не міг замаскувати тієї жахливої задоволеної усмішки. Поли сутани здіймалися й тріпотіли. З-під одягу виглядали масивні чоботи з пряжками і квадратними носаками.

Зупинившись перед салуном Шеба, він припнув коня, і той слухняно опустив голову й почав форкати в землю. Обійшовши шарабан, чоловік відв’язав один край брезентового полотнища, дістав обшарпану сідельну сумку, перекинув її через плече і ввійшов у двері салуна.

Еліс він зацікавив одразу, а от інші його появи не помітили. Постійні відвідувачі на той час уже були п’яні, як чіп. Шеб грав реґтайм до методистських гімнів, а посивілі гультяї, яких негода й бажання якнайшвидше пом’янути Норта загнали до шинку раніше, ніж зазвичай, уже наспівалися до хрипу в горлі. П’яний у дим Шеб, якого дурманила й водночас заводила згадка про те, що сам він і досі живий, бив по клавішах із гарячковим поспіхом: його пальці злітали й опускалися у блискавичному темпі, ніби човники ткацького верстата.

Голоси зливалися в хор, який вищав і лементував на різні лади, але був не в змозі перемогти вітер, хіба що кинути йому виклик. У кутку Захарій, закинувши спідницю Емі Фелдон їй на голову, виводив у неї на колінах магічні формули Жнив. Кілька інших жінок переходили з рук у руки. Усі вони, здавалося, перебували у гарячковому стані збудження, однак тьмяне світло бурі, що просочувалося крізь двері, схожі на кажанячі крила, наче знущалося з них.

Норта поклали на двох столах, зіставлених разом, посеред залу. Його солдатські чоботи стирчали в різні боки у формі містичної літери V. Щелепа відвисла, рот розкрився у в’ялій усмішці, хоча очі йому хтось закрив і поклав на них металеві кружальця. У складених на грудях руках стримів жмутик чортового зілля. Мрець нестерпно смердів.

Чоловік у чорному відкинув каптура і підійшов до шинкваса. Еліс спостерігала за ним із двоїстим відчуттям — тривогою та знайомим хтивим потягом, що зачаївся в ній, чекаючи нагоди. Жодних ознак приналежності до духовного сану не було, хоча саме по собі це ще нічого не означало.

— Віскі, — промовив він м’яким і приємним голосом. — Хорошого віскі, крихітко.

Вона полізла під прилавок і дістала пляшку «Стар». Під виглядом найкращого вона могла втелющити йому місцевого самогону, але не зробила цього. Поки Еллі наливала віскі у склянку, чоловік у чорному невідривно спостерігав за нею своїми величезними сяючими очима. Але визначити їхній колір вона не могла, бо пітьма згустилася надто сильно. Її потяг подужчав. Крики й верески позаду не стихали ні на секунду. Шеб, цей нікчемний кастрат, грав пісню про солдат-християн, і хтось переконав тітоньку Мілл заспівати. Її неоковирний, спотворений голос пробивався крізь гамір, наче тупа сокира — крізь мозок теляти.

— Агов, Еллі!

Вона пішла прийняти замовлення, ображена на незнайомця через його мовчання. А ще її дратували його безбарвні очі та власне лоно, що ніяк не втихомирювалося. Її лякали ці примхи, бо ж вони були вибагливими й безконтрольними. А ще могли сигналізувати про прихід старості — стану, який у Таллі тривав недовго й був таким же безрадісним, що й захід сонця взимку.

Вона цідила пиво, поки бочка не спорожніла, а потім відкупорила іншу. У такій справі до Шеба краще не звертатися. Він би прибіг охоче, як шолудивий пес (яким він і був), і закінчилося б усе тим, що він або відрубав собі пальці, або розляпав пиво скрізь. Погляд незнайомця увесь цей час був прикутий до неї — вона це відчувала.

— Немов бджіл у вулику, — сказав він, коли вона повернулася до бару. Своєї склянки він не торкався, а просто перекочував між долонями, щоби нагріти.

— Поминки, — відповіла Еліс.

— Я помітив покійного.

— Це ханиги. — На неї зненацька накотила хвиля ненависті. — Усі вони алкаші.

— Це їх заводить. Він мертвий. Вони — ні.

— За життя він був для них блазнем, посміховиськом. Несправедливо, що вони й зараз із нього кепкують. Це… — Вона замовкла, не в силах висловити, що це було і як це було непристойно.

— Травоїдник?

— Так! А що йому ще залишалося?

Її тон був звинувачувальним, але чоловік не опустив очей, і Еліс відчула, як кров шугонула їй в обличчя.

— Вибачте. Ви священик? Мабуть, вам це гидко чути.

— Я не священик, і мені не гидко. — Він одним ковтком, навіть не скривившись, перехилив склянку з віскі. — Ще одну порцію, будь ласка. Ще одну з любов’ю, як