Володимир Лис - Діва Млинища

де моє щістє, моя доля, хто неї виколише для мене бідолашного».

Відповіддю йому була тиша довкола й далекий, ледь чутний лісовий шум.

Небом пливли хмари, виглядали зорі, али типерка він і не зміг би визначити, де котра з них та, що з’явилася, коли Діва Млинища на небі зникла. Затуляє, певно, хмара те місце. Не дивиться зірка на нього.

Панас відчув: тре вертатися. Ані тут, де він бачив Діву Млинища, ні далі в лісі, її не стріне. Вона ж являється раз на сто літ, то чого ти хочеш, чоловіче? Чого хочеш, сам як палець, серед глухого нічного лісу…

Після другої своєї, ще безсоннішої ночі Панас вирішив насамперед сходити до старости. Спитає, чи то справді мінятися можна, за когось на службу йти, чи йому тоді почулося. Уже при виході з хати спинився, майнула думка — може, тра спершу з матір’ю й братом порадитися? Відкинув спокусницю, бо відчув — можуть його уговорити, піддасться, бо… Бо хоче піддатися. Може, проте, старости й удома ни застане.

Староста Юхим, однак, був удома. Вистругував голоблю до воза. Відколи старостою призначили, чи не вперше й приходив отак-о до далекого родича Панас. Вітаннє, кілька слів про життє-здоровлє, й почув Панас, як язик до піднебіння тулиться, мовби прилипає.

— Щось сталося? — староста, певно, вловив його настрій, приховану тривогу.

— Сталося, дєдьку Юхиме, — Панас зітхнув тихо, та в грудях запекло.

— То кажи… Цим можу — поможу. Якщо свататися хочеш — то типерка тобі можна.

І тут Панас одним духом, переступаючи через оте спокусливе «можна», випалив — без запитання про те, чи йому ни почулося — що хотів би сам до війська піти служити.

— Сам? — староста вельми здивувався. — Мо’ земельки дармової захотілося… Так до неї дорога у два десятки з половиною літ пролягає. Мона й ноги поломити, а то й у ту землицю самому лягти.

— Я ни через… Ни за землю і ни за гроші…

Важко-важко вимовляв Панас слова-жорна… Слова… Слова- буци… Буци?..

— Тоді чого ж?

— Замість Пилипа хочу піти… Буци, Єрчикового сина…

— Він просив?

— Нє… Я сам…

— Ніц ни второпаю, — сказав дядько Юхим.

І тут Панас про те, чого насправді так рішив, ніби й сказав, ніби й не сказав, не всю правду… Що Пилип женитися має, а він же розуміє, яка то штука, як любляться довго.

— Хто за дівка така? — поцікавився Юхим.

— Параска Луськіська, Лускана старого, Митра.

— Знаю, — одказав староста, — чого ж ни знати.

— Ну й рішив, та й Тарасові скоро до войська, то хай вже ліпше одслужу, — сказав Панас.

По довгій мовчанці — десь у селі, на цим кутові валували пси, ревла чиясь корова, хтось неподалік сварився і теї звуки били по тім’ю — староста Юхим промовив:

— Діло, звісно, твоє… Али така придибенція, що зара мусиш остаточно рішити, бо через три дні й забирати рекрутів будуть, до присутствія, то мені сьогодні тра гінця у волость посилати, аби звідтам у повіт, до Володимира, собщили, що така й така заміна… То кажи — твердо рішив?

— Рішив, — поспішно видихнув Панас.

— А мати як? Ни проти?..

Панас зам’явся, а тоді сказав:

— Та спершу вроді й проти були, а типерка нє… Самі кажете — мій рішенець…

— А Пилип знає?

— Знає, — збрехав Панас.

— І як?

— Згоден.

— Тоді зара помічника гукну, він грамотний, то й бомагу до волості писне… Болячки ниякої ни маєш?

— Та вроді нє, — сказав Панас і скупо всміхнувся. — Здоровий, як бик.

Староста руку простяг, стиснув міцно. Ще, видко, була добра сила в цього підстаркуватого чоловіка.

— Хай тобі щастить, синку. Чєс, він скоро біжить…

Час до відправки тягся нестерпно. Дні як роки. Правда, увечері здавалося, що день галопом, вистрибом промчався.

Ну, звісно, мама, як новиною, рішенцем своїм, як мокрим рядном накрив, зразу в плач, в крик:

— Що ж ти такеє надумав, синку?

Панас про те, що Тараса од войска звільняє, почав було:

— То ще ци випало б ци нє… Надвоє баба ворожила.

— А мо’ й випало б… Оно я чув, що тилько з тих домів, де ни взяли, й братимуть…

— То ж він, мамо, ни просто так рішив Пилипа міняти! — вигукнув брат. — Все діло в тій заразі, Парасці. До Буци вона хилиться, от Панас із горя й учварив таке.

— То правда, синку? — мама дивилася згорьовано, з розпачем. — Пилип пуйшов би, то диви, і за тибе пушла б тая Параска.

— Ни хочу я чужого щістя красти, — сказав Панас і вийшов з хати.

Ще важче, ніж мамі, було сказати Парасці. Сказати Парасці, а не Пилипові… «Парасці, Парасці, Парасці», — ішов і твердив подумки Панас. Чого — й сам не відав. Тильки, як заведений повторював те ім’я. Ненависне і любе.

І вже, як підходив до хати, зрозумів — сподівається на диво. На відмову Параски од його жертви, чи на щось інше? Сподівання його наче не мало імені і було поза сприйняттям і розумінням, не мало й назви. Воно жило наче не в ньому, а… А, може, в тій же дівчині, що так ламала його долю. Ім’я його було не відмовою Параски, а чимось невідомим.

Параска в хаті пришивала до рукава латку. Зирнула, очі опустила, а тоді знову підвела.

— Доброго здоровля, — відказала на його привітання. — Спаси Біг.

Панас одразу й випалив — та хрипко, застигло, а слова мовби мерзли на льоту.

— Я рішив піти в рекрути замість Пилипа.

— Ти… Нащо?

Зойк її був болісним і в той же час народжений чимось незнаним, може, теж її вірою, надією чи не віданим і нею самою.

Звелася на ноги, стала зовсім близько біля нього.

— Я ни знаю нащо, — сказав Панас.

І додав по хвилі:

— Так ліпше буде тобі.

Параска була зовсім поруч. Він почув її важке дихання, схоже більше на сапання, так, він бачив, дихала риба, яку, зловивши, викинув на берег, так важко дихала теличка, котру от-от мали зарізати і вона, певне, розуміла, що зара станеться щось страшне.

А далі Параска закричала, заридала:

— Нихто ж тибе ни просить… Нихто — ні я, ні Пилип… Хай він іде до війська того проклятого, женися на мині, живи, бий, я все витерплю, я тобі народжу дітей, якось воно буде, цей світ всеїдно несправедливий, може ж, я ни вмру без нього, може ж, я чогось ни знаю, може ж, я йому ни судилася…

Очі в неї закотилися і вона впала на долівку…

6. Двоє на